— Яке вже там розслаблення? — повчально підхопила Людмила Іванівна. — Олександрові треба нормально відпочити. Він на роботі спину гне, гроші в дім несе, усіх вас утримує. Йому потрібне спокійне доросле товариство, а не бігати по пляжу за малим.
Оксана повільно перевела погляд зі свекрухи на чоловіка. Олександр стояв трохи зігнутий у плечах, зате за маминою спиною почувався значно сміливішим.
— І коли саме ви збиралися мені це повідомити?
Вона застібнула блискавку на синовому рюкзаку.
— Завтра вже в аеропорту? Біля стійки реєстрації? «Сюрприз, Оксано, ми летимо без дитини, телефонуй своїй мамі, хай негайно приїжджає забирати Марка»?
Обличчям Олександра пішли червоні плями. Він не терпів, коли дружина говорила таким рівним, майже тихим голосом: без крику, без істерики, але кожне слово ніби прибивало до підлоги.
— Та яка різниця, коли! — він роздратовано змахнув рукою. — Головне, що все вже вирішено. Мама їде з нами. Крапка. Я чоловік у цій родині й рішення прийняв я. Не влаштовуй виставу.
— Я нічого не влаштовую.
Оксана закинула рюкзак на плече й голосно покликала:
— Марку, збирайся!
Із дитячої вискочив семирічний хлопчик, тягнучи за собою новенький іграшковий літак.
— Мамо, ми вже їдемо?
— Так, зайчику. Взувай кросівки.
Людмила Іванівна невдоволено цокнула язиком.
— Куди ти його проти ночі тягнеш? У вас виліт завтра зранку. Нехай дитина спить.
— Ми їдемо зараз, — коротко відказала Оксана.
Олександр розгублено закліпав. Уся його показна чоловіча твердість миттю кудись зникла.
— Оксано, ти що надумала? Куди серед ночі? Навіщо?
— До мами.
Вона спокійно накинула куртку.
— Якщо Марко має провести літо на дачі, то відвезу його сьогодні. А завтра вже від мами поїду просто в аеропорт. Побачимося біля термінала.
Олександр помітно видихнув із полегшенням. Очевидно, він чекав гучної сварки, битого посуду й криків про розлучення. А натомість — така тиша. Дружина трохи побурчала й змирилася. Як завжди.
— Ну, добре, — він навіть спробував усміхнутися. — Бачиш, мамо? Я ж казав, Оксана в нас розумна жінка, усе розуміє. Давай, Оксано. Обережно на дорозі. Завтра о восьмій біля реєстраційних стійок.
— Неодмінно, — відповіла вона й зачинила за собою двері.
Просторий зал аеропорту гув, мов вулик. Протяг гуляв між рядами стійок, люди метушливо котили валізи, хтось поспішав, хтось нервово вдивлявся в екрани. Олександр раз у раз кидав погляд на велике електронне табло.
Поряд із ним, спираючись на ручку нової дорожньої сумки, стояла Людмила Іванівна. На ній була світла лляна сорочка й капелюх із широкими крисами, через який вона скидалася на великий боровик.
— Де її носить? — пробурмотів Олександр, уже вкотре перевіряючи телефон. — Реєстрація почалася. Зараз і черга назбирається.
— Ой, з нею вічно так.