До цього салону я потрапила майже навмання. Моя постійна майстриня поїхала у відпустку, а корені вже відросли так помітно, що чекати ще два тижні я просто не могла. Подруга надіслала контакт і написала:
— Запишись до Оксани. Бере недорого, а руки в неї справді хороші.
Оксана виявилася жінкою років сорока п’яти: балакучою, рухливою, з вправними пальцями й звичкою коментувати все, що відбувається навколо. Вона змішувала фарбу, а я сиділа в кріслі, гортала стрічку в телефоні й слухала її радше краєм вуха. Звичайні салонні розмови: кому колір не взявся, хто пересидів із фарбою, хто вперто хоче блонд, хоча каштановий пасував би набагато більше.
І раптом Оксана, ніби між іншим, сказала:
— До речі, одна моя постійна клієнтка просила саме такий відтінок. Астахова. Дуже ефектна жінка, доглянута. Одразу видно — стежить за собою.
Астахова — це прізвище мого чоловіка. І моє після одруження теж.
Я навіть не смикнулася. Принаймні мені здалося, що обличчя лишилося спокійним. Просто перестала водити пальцем по екрану й підняла погляд на Оксану в дзеркалі.
— Астахова? — перепитала я настільки рівно, наскільки змогла.
— Так. Юлія Астахова. Ви знайомі? —
Юлія. Не Наталія. Отже, йшлося не про мене.
Мене звати Наталія Астахова. Мій чоловік — Олександр Астахов. Жодної Юлії в нашій родині не було: ні сестри, ні двоюрідної тітки, ні колеги з таким прізвищем. Та й Астахов — не те прізвище, яке в нашому місті трапляється на кожному кроці.
— Ні, — відповіла я. — Просто прізвище знайоме. А вона давно до вас ходить?
Оксана, як це часто буває з майстрами, які люблять поговорити, почала пригадувати вголос. Сказала, що Юлія з’являється в неї вже давно, майже два роки. Іноді забігає перед вихідними на укладку. Якось у розмові згадувала Річкову вулицю і абонемент у спа, який їй подарував чоловік.
На Річковій. А ми з Олександром жили на Вишневій.
Наступні сорок хвилин я просиділа в кріслі майже нерухомо. Оксана фарбувала мені корені, а я дивилася в дзеркало й думала вже зовсім не про волосся.
Два роки. Якщо Юлія Астахова ходить сюди майже два роки, значить, це прізвище вона має не від учора. Прізвище мого чоловіка.
Коли Оксана закінчила, я розрахувалася, залишила чайові й вийшла надвір. Стояв жовтень, повітря було холодне й вологе. Я сіла на лавку біля аптеки та набрала не чоловіка.
Я подзвонила Світлані.
Світлана працювала в бухгалтерії й завжди знала, до кого звертатися, коли треба було розібратися з чимось делікатним.
— Світлано, мені потрібен юрист. Не для розлучення. Поки що просто поговорити.
Вона не почала розпитувати. За три хвилини в месенджері вже був номер.
Додому я одразу не поїхала. Зайшла в кав’ярню, замовила чай і відкрила телефон. Спробувала спокійно пригадати, що взагалі можна перевірити без скандалу й без участі Олександра. Насамперед зайшла в застосунок «Дія».
Нашу квартиру ми купили в шлюбі, але оформлена вона була на Олександра. Іпотеку закрили два роки тому, я теж проходила як співпозичальниця. Після останнього платежу ми нічого не переоформлювали: ні частки не виділяли, ні додаткових угод не укладали. За документами житло належало йому. За законом — було нашим спільним майном. Та я добре розуміла, як швидко це «наше» може перетворитися на чиєсь інше, якщо не тримати руку на пульсі.
Автомобіль теж був записаний на Олександра. Будинок за містом — на його матір, Галину Михайлівну. У мене була своя зарплатна картка, у нього — своя. Спільного рахунку ми не відкривали. Щомісяця Олександр переказував мені фіксовану суму на продукти й побутові витрати. Усе інше я ніколи не контролювала. Не дивилася його виписки, не ставила запитань про платежі. Довірала.
І саме тоді слово «довіряла» прозвучало в моїй голові як щось чуже, ніби воно взагалі не стосувалося мого життя.
Наступного дня я зателефонувала юристці. Жінка, Тетяна Сергіївна, вислухала мене уважно й жодного разу не перебила. Потім поставила три запитання, які мені самій чомусь навіть не спали на думку.
— Наталіє, у вас є діти?
— Донька. Софії одинадцять.
— Квартира придбана в шлюбі, іпотеку погашено, частки не визначали?
— Так.
— Ви знаєте, чи оформлював ваш чоловік за останній рік якісь довіреності, кредити, поруки? Чи були великі перекази? —
Я не знала. Виявилося, я взагалі майже нічого не знала про його фінанси, окрім тієї суми, яку він щомісяця надсилав мені на картку. І ця сума за чотири роки не змінилася жодного разу.
Тетяна Сергіївна порадила зробити три речі.
Перше — замовити інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на квартиру. Просто переконатися, що житло нікуди не поділося і на ньому немає обтяжень. Це можна було зробити онлайн або через ЦНАП.
Друге — перевірити, чи не значаться за мною поручительства або кредитні зобов’язання, про які я могла не знати. Для цього треба було запросити свою кредитну історію.
Третє — не робити різких рухів. Не кричати. Не пред’являти претензій. Не йти з дому. Поки в мене немає фактів, у мене є лише прізвище, випадково почуте від перукарки. Це ще не доказ. Але вже сигнал.
Я зробила так, як вона сказала.
Довідку з реєстру замовила того самого дня. Кредитну історію теж запросила одразу. Обидві відповіді прийшли протягом доби.
З квартирою все було на місці. Жодних обтяжень. Ні дарування, ні продажу, ні застави. Я видихнула, але полегшення тривало недовго.
Бо в моїй кредитній історії знайшовся запит. Один банк перевіряв мої дані чотири місяці тому. Я до цього банку не зверталася.
Тетяна Сергіївна пояснила, що сам по собі такий запит ще не означає, що все саме так, як здається.