Дзвінок у двері пролунав о пів на восьму вечора. Я витерла долоні рушником, підійшла до вічка й подивилася назовні. Обличчя за дверима було мені незнайоме.
На сходовому майданчику стояла жінка в темному пальті. Підбори, сумка через плече, акуратний манікюр — вигляд такий, ніби вона прямувала на ділову зустріч. Тільки цю зустріч вона, схоже, призначила сама собі.
— Олена? — голос звучав твердо, майже наказово. — Я Мар’яна. Нам треба поговорити.
Я не відповіла. Із кімнати долітав звук мультфільму — Тимофій дивився його перед сном. У квартирі пахло гречкою та котлетами, звичайний четверговий вечір, усе як завжди. І раптом на порозі з’являється жінка, яку я досі бачила лише на світлинах у чужому профілі.
— Я від Владислава, — додала вона так, ніби цим усе пояснила. — Впустіть, будь ласка. Такі речі в під’їзді не обговорюють.
Я могла залишити двері зачиненими. Мала на це повне право. Але всередині щось підказало: вислухай. Раптом знадобиться. Можливо, саме сьогодні.
Ми розлучилися два роки тому. Через суд, як і належить: Тимофієві тоді було п’ять, і суддя визначив аліменти — двадцять п’ять відсотків від зарплати. П’ятнадцять тисяч чотириста гривень на місяць. Не якісь захмарні гроші й не розкіш, а звичайна сума, якої вистачало на гуртки, одяг і ту частину синового життя, яку Владислав перестав помічати одразу після того, як з’їхав.
Перший рік він ще платив. Іноді із запізненням, але перекази надходили. Потім почалися пропуски. Один місяць. Другий. Третій поспіль. Я телефонувала — у відповідь чула: «Скоро скину». Писала — він переглядав повідомлення й мовчав. Якось я навіть зробила таблицю: дати, суми, пропущені платежі. Надіслала йому в месенджер. Він прочитав. Жодного слова у відповідь.
За два роки з двадцяти чотирьох платежів прийшло лише одинадцять. Тринадцять разів гроші просто не надійшли. Я рахувала точно, бо вмію це робити — така вже моя робота. Фахівець із закупівель, по суті, знає ціну кожній гривні й кожному паперу. Сто вісімдесят тисяч. Саме стільки Владислав заборгував власному синові.
Тиждень тому Тимофій заговорив про ранець. У вересні він мав іти до другого класу й мріяв про синій, із ракетою — такий побачив у однокласника. Я відкрила нотатки в телефоні й почала підбивати витрати. Форма — чотири тисячі. Підручники — три з половиною. Канцелярія — півтори. Ранець — п’ять. Змінне взуття, спортивний костюм, мішок для фізкультури. Разом — тридцять вісім тисяч на підготовку до школи. І саме тоді я остаточно зрозуміла: сто вісімдесят тисяч — це не абстрактна цифра боргу. Це майже п’ять таких зборів. П’ять разів зібрати дитину до школи. А Владислав тим часом купив собі новий телефон і жодного разу не поцікавився, як живе його син.
Того ж вечора я дістала з шухляди судовий наказ, сіла за стіл і написала заяву до державної виконавчої служби. Додала виписку з рахунку — кожен переказ і кожен пропуск. Шостого числа заяву прийняли. Виконавче провадження відкрили протягом трьох днів.
І ось тепер на моєму порозі стояла Мар’яна.
Я відчинила ширше.
— Проходьте на кухню.
Вона зайшла. Її парфуми — густі, солодкуваті — миттєво заповнили передпокій. Підбори клацнули по плитці. З кімнати гукнув Тимофій:
— Мамо, хто прийшов?
— Ніхто, малюку. Дивися мультик.
Я причинила двері до його кімнати й пішла слідом за Мар’яною.
На кухні горіло світло, на плиті холонула сковорідка з котлетами. Вікно було трохи прочинене, і з вулиці тягнуло вечірньою прохолодою та запахом мокрого асфальту. Звичайний вечір. Незвичайною була тільки гостя.
На кухонному столі лежала папка-швидкозшивач. Я поклала її ще зранку — професійна звичка розкладати документи заздалегідь. Мар’яна на неї навіть не глянула. Вона сіла на табурет, поставила сумку на коліна й почала роздивлятися кухню так, ніби оцінювала квартиру перед купівлею.
Я тим часом витягла з кишені телефон і поставила його на полицю над робочою поверхнею, екраном до Мар’яни. Підперла банкою з крупою, щоб не впав, і ввімкнула запис.
У власній квартирі я маю право фіксувати все, що вважаю за потрібне. Це я теж з’ясувала ще минулого тижня, коли подавала заяву. Руки в мене не тремтіли. На роботі я регулярно веду переговори з постачальниками, які дивляться в очі й брешуть про строки та ціни. Тут ситуація була приблизно така сама.
— Чаю? — запитала я.
— Не треба, — різко відказала Мар’яна. Її довгі бордові нігті застукали по столу. — Я ненадовго.
Вона розстебнула сумку й витягла складений аркуш.
Мар’яна розгорнула папір і поклала його переді мною. Аркуш був теплий — певно, лежав у сумці близько до тіла. Я нахилилася й прочитала заголовок: «Заява про відмову від стягнення аліментів». Надруковано на звичайному принтері, шрифт трохи кривий, унизу — порожній рядок для підпису. Вона явно скачала це з інтернету, з якогось сайту з шаблонами, де половина документів не має жодної юридичної сили.
Я зрозуміла це одразу. Щодня на роботі бачу договори — справжні й підроблені. Цей папір був фальшивкою з погляду закону. Та я вирішила поки що не показувати, що все зрозуміла.