Я промовчала.
— Постав підпис ось тут, — Мар’яна гострим нігтем ткнула в нижній рядок. — І ми більше не турбуватимемо тебе.
Я повільно підвела очі й подивилася на неї уважніше. На вигляд їй було років тридцять п’ять: доглянута, зібрана, впевнена в собі до нахабства. Вона сиділа на моїй кухні так спокійно, ніби мала на це повне право. Ніби це не вона прийшла з чужими вимогами, а я перед нею завинила.
— Для чого це? — тихо запитала я.
Мар’яна випросталася, ніби чекала саме цього питання.
— Пояснюю. Ми з Владиславом хочемо створювати нормальну сім’ю. Плануємо житло в кредит, потрібен перший внесок. Нам бракує чотириста тисяч. Якщо ти відмовишся від аліментів, за півтора року ми все закриємо. А зараз він щомісяця переказує гроші тобі, і через це в нас не складається бюджет.
Щомісяця.
Мене ледь не розібрав сміх. За два роки було одинадцять переказів із двадцяти чотирьох. Оце вона називає «щомісяця»? Цікаво, Владислав саме так їй і подавав — мовляв, справно платить? Чи й суму теж прикрасив?
Та сперечатися я не стала. Поки що. Лише схрестила руки на грудях і дала їй говорити далі.
— Ти ж працюєш, — продовжила Мар’яна. Вона дуже природно перейшла на «ти», без жодної паузи, ніби ми давно знайомі й пили каву щосуботи. — Сама якось даєш раду. Дитина не гола, не боса. Навіщо тобі ті аліменти? Це ж просто формальність.
Формальність.
П’ятнадцять тисяч чотириста гривень — формальність. Можливо, для неї так. А для мене — це гурток робототехніки, куди Тимофій ходить щовівторка. Це зимова куртка, яку я купила йому в листопаді. Це три прийоми у стоматолога, бо молочні зуби не чекатимуть, доки дорослі розберуться зі своїми кредитами.
Мар’яна чекала відповіді. Її бордові нігті — рівні, гострі, блискучі — дрібно вистукували по столу. У її голові все, мабуть, виглядало дуже просто: я підписую папірець, і проблема зникає.
— Владислав знає, що ви прийшли до мене? — спитала я.
Вона завмерла. Ненадовго, на якусь мить, але мені вистачило. Потім поправила сумку на колінах і відповіла:
— Це наше спільне рішення.
— Якщо спільне, нехай прийде сам. Сяде навпроти й скаже мені в очі: мій син мені не потрібен, платити за нього я не хочу. Тоді й поговоримо.
Мар’яна примружилася. Такої реакції вона явно не чекала. Вона прийшла до змученої, тихої колишньої дружини, яка мала розгубитися, злякатися й покірно поставити підпис. Але я не злякалася. І підписувати не збиралася.
— Ти просто не розумієш, — її голос став сухішим і твердішим. — Йому важко. Він розривається між вами. Ти витягуєш із нього гроші, а він намагається почати нове життя.
Витягуєш гроші.
Я прибрала за вухо пасмо, що вибилося з зачіски, і відвернулася до плити. Увімкнула чайник — не тому, що хотіла чаю. Мені треба було зайняти руки, відвести обличчя, не дати їй побачити, як мене зачепили ці слова. Вода зашуміла, чайник закипів. Я налила окріп у кухоль, кинула пакетик м’яти й стала чекати, доки настоїться. Зелена пара поповзла вгору й змішалася з різким ароматом її парфумів. Чай виявився гірким: я забула додати цукор. Але допила його стоячи біля вікна, відчуваючи спиною її погляд.
— Я нічого з нього не витягаю, — сказала я, не обертаючись. — Я отримую те, що визначив суд. Не більше й не менше.
— Суд, суд… — Мар’яна зневажливо пирхнула. — У вас усе тільки через суд. Нормальні люди домовляються.
Я повернулася до столу й сіла навпроти. Між нами стояв кухоль, від якого ще підіймався тонкий струмінь пари.
— Я пробувала домовитися, — відповіла я. — Двічі за цей рік. Спершу надіслала йому детальний розрахунок: скільки заборгував і за які місяці. Він прочитав і промовчав. Потім запропонувала графік: по десять тисяч щомісяця плюс поточні платежі. Він погодився. А наступного місяця не переказав ані гривні.
Мар’яна мовчала. Потім різко смикнула блискавку на сумці — нервово, майже сердито.
— Гаразд, — вимовила вона. — Якщо по-доброму не виходить, я зараз йому подзвоню. Просто при тобі. Нехай сам скаже.
Вона дістала телефон і швидко знайшла потрібний номер. Я не сказала нічого. Лише краєм ока глянула на полицю: мій телефон стояв рівно, а червоний вогник запису ледве помітно мерехтів.
Мар’яна натиснула виклик і ввімкнула гучний зв’язок.
Один гудок. Другий. На третьому Владислав відповів.
— Мар’яно, що там?
Його голос різко врізався в тишу кухні — невдоволений, колючий, чужий. Я не чула його понад пів року. Востаннє телефонувала, щоб нагадати про день народження Тимофія. Тоді він кинув: «Добре» — і більше не передзвонив.
— Я в твоєї колишньої, — Мар’яна заговорила голосніше, ніби грала роль перед глядачем. — Вона не хоче підписувати. Поговори з нею.
Настала пауза. На тому кінці щось невиразно бурмотів телевізор.
— Мар’яно, я ж казав: розберися сама. Мені вже остогидли ці бабські чвари.
Бабські чвари.
Його син. Його аліменти. Його борг. А він називає це «бабськими чварами». Я стояла біля вікна, тримаючи кухоль обома руками, і мовчала. Чай давно охолов, та я не ставила його на стіл: мені треба було хоч за щось триматися.
— Владиславе, вона не розуміє, — Мар’яна підвищила голос. — Поясни їй нормально. Скажи, що ви домовилися.
— Слухай, нехай підписує. Мене дістали ці розмови. Хоче грошей — нехай працює. Я втомився.
Він не вимовив жодного слова про Тимофія.