— Свекруха раптом вирішила, що має право на мій дім, який дістався мені у спадок. Чоловік став на її бік. У день її ювілею я виставила їх за двері.
Вечір видався з тих, коли небо нависає низько-низько, наче мокра ковдра, а навіть кіт — цей невтомний моторчик на лапах — раптом доходить висновку, що життя не таке вже й веселе, залазить під плед і вдає з себе декоративну подушку.
Оксана поверталася з роботи з таким відчуттям, ніби йшла не додому, а знову на зміну. Тільки замість тиші й чашки гарячого чаю на неї чекала вічна образа у спідниці, яка називала себе свекрухою, і чоловік, у якого невдоволення, здавалося, давно було вписане в паспорт — десь між прізвищем та адресою проживання.
Телефон задзвонив точно за розкладом, саме тоді, коли вона звернула до свого будинку.
Оксана глянула на екран і важко видихнула.
— Ну звісно… Галина Павлівна. Персональний будильник поганого настрою.
— Оксано, добрий вечір, це я, — пролунав у слухавці голос свекрухи: трохи хрипкий, трохи втомлений, ніби вона пів дня смажила насіння біля багаття. — Ти ж пам’ятаєш, що завтра в мене день народження?
— Пам’ятаю, звичайно, — рівно відповіла Оксана. — Заздалегідь вітаю.
— От і добре. Ми з Андрієм подумали, що гостей найзручніше буде прийняти у вас. У вас просторо, затишно…
Оксана зупинилася посеред тротуару. Сніг під її чоботами хруснув так, ніби мовчки підтримав її протест.
— Вас не бентежить, що завтра я працюю до восьмої вечора?
— Та що там такого? Ти ж господиня! Швиденько все встигнеш. Список гостей ми вже склали.
Оксана ледь не сказала: «А список продуктів, певно, теж уже підготували?» Але проковтнула ці слова. Натомість промовила стримано й холодно:
— Галино Павлівно, завтра в мене вдома ніякого святкування не буде. Відзначайте у себе.
На тому кінці лінії зависла густа, тягуча тиша. Така, після якої люди не погоджуються, а лише ретельніше добирають слова, щоб ударити болючіше.
— Оксано, ти дуже змінилася. Жінка має радіти, коли вся родина збирається за одним столом. А ти тільки й говориш про свою роботу, про цей бізнес…
— Коли мій бізнес почне вас годувати, тоді я, можливо, над цим подумаю, — відповіла вона й скинула виклик.
Сніг осідав їй на волоссі, а настрій падав так само стрімко, як баланс на картці після оплати комунальних рахунків.
Удома на неї вже чекав Андрій. Вигляд у нього був такий, ніби вирок він виніс заздалегідь і тепер просто збирався його оголосити.
— Мама сказала, що ти з нею грубо розмовляла, — почав він, навіть не давши їй роззутися.
— Ні. Я просто сказала «ні». Це різні речі.
— У неї ж ювілей! Могла б трохи поступитися.
— А будинок — мій, — спокійно нагадала Оксана.
Андрій пирхнув, немов чайник, що ось-ось закипить.
— Знову ти за своє…
— Це почалося не зараз, а тоді, коли ви вирішили, що мій дім — це безкоштовна їдальня з обслуговуванням.
Він зробив крок уперед і перегородив їй дорогу.
— Навіщо все ускладнювати? Було б простіше погодитися.
— Звісно, простіше. Особливо тим, хто не готується й не платить.