Оксана мовчки пройшла повз нього й кинула сумку на диван. Навіть злитися вже не було сил: усередині лишився тільки глухий, виснажливий шум. Усе крутилося по колу — ті самі розмови, ті самі докори, те саме вічне: «Ти ж сама розумієш». І справді, одну річ вона розуміла дуже чітко: її дім давно перестав бути місцем, де можна видихнути.
Наступного ранку вона ледве встигла зварити каву, як двері розчинилися навстіж. Без дзвінка, без стуку, ніби так і треба.
На порозі стояла Галина Павлівна — у повному бойовому обладунку, із пакетом у руці та виразом обличчя людини, яка вже святкує перемогу.
— Оксано, я курку купила! Тут запечемо, у тебе духовка добра.
Оксана підняла горнятко й спокійно глянула на свекруху.
— А у вас удома це зробити не можна?
— Та в нас тісно, а тут усім буде зручно. Андрію, скажи їй!
Андрій уже стояв біля кухонних дверей. Краватка з’їхала набік, обличчя було втомлене й роздратоване.
— Оксано, ну мама ж сказала…
— Андрію, — вона подивилася на нього так, що навіть кіт, оцінивши ситуацію, мудро шмигнув під ліжко, — гостей не буде. Ми це вже обговорили.
Галина Павлівна театрально зітхнула, приклавши руку до грудей.
— Завжди одне й те саме. Я для родини стараюся, а ти тільки про себе думаєш.
— Добре, що хоч хтось думає про себе, — тихо відповіла Оксана й зробила ковток кави.
До вечора вона мріяла лише про одне — тишу. Але біля під’їзду на неї чекали три ошатні жінки з букетами та коробкою торта.
— Ми до Галини Павлівни! У неї свято! — весело повідомили вони.
Оксана піднялася на свій поверх. Коли відчинила двері, то на мить застигла.
Квартира гуділа, наче кафе в годину пік. Сміх, запах ігристого, миски із салатами, Галина Павлівна в новій сукні, Андрій розливає напої по келихах.
— Ви що, зовсім з глузду з’їхали?! — вирвалося в Оксани.
— Ти ж усе одно пізно повертаєшся, — незворушно сказала Галина Павлівна. — От ми й вирішили зібратися тут.
Оксана повільно зняла пальто, поставила сумку, випросталася й обвела всіх поглядом.
— Тоді слухайте уважно: усі — на вихід. Свято закінчилося.
— Що ти виробляєш?! — прошипів Андрій.
— Виношу сміття, — рівно сказала вона й кинула йому піджак. — Почну з тебе.
Свекруха зблідла.
— Оксано, це вже хамство!
— Ні. Це порядок. У кожного є власний дім. Ваш — не тут.
Гості завмерли, перезирнулися й почали поспіхом збирати речі. Хтось хапав букет, хтось пакував торт, хтось незграбно вибачався, не дивлячись Оксані в очі. За п’ять хвилин двері зачинилися за останньою гостею.
Андрій залишився в передпокої — блідий, розгублений, ніби ніяк не міг зрозуміти, чому звичний сценарій раптом перестав працювати.
— Ти збожеволіла, — прошепотів він.
— Ні, Андрію. Я просто повернула собі власний дім.
Вона дістала валізу й поставила перед ним.
— Збирайся. Сьогодні.
І вперше за дуже довгий час повітря в квартирі стало легким.
Андрій стояв посеред кімнати й озирався так, ніби сподівався прокинутися й побачити, що все це лише поганий сон. Та валіза вже була розкрита, і речі — ті самі, що роками лежали в шафі й ледь помітно пахли їхнім старим життям, — одна за одною опинялися всередині. Оксана складала їх спокійно. Без крику, без докорів, без жодних пояснень. З таким виразом обличчя, з яким викидають прострочений продукт: неприємно, але необхідно.
За годину все стихло. Валіза зникла разом зі своїм власником, двері за ним зачинилися, і в квартиру нарешті почало повертатися те, чого їй так довго бракувало.