Ручка вже лежала біля теки, коли я ще навіть не встигла сісти за стіл. Синя, з тонким золотавим кільцем, явно не наша — у квартирі такої раніше не було.
— Там дрібниці, — промовив Андрій і легким рухом посунув теку до мене. — Суто формальність. Мама знайшла юриста, усе зроблено як слід.
Наталія Ігорівна вмостилася на дивані біля вікна й удавала, що гортає щось у телефоні. На стіл вона не дивилася. Навіть занадто старанно не дивилася.
Я розгорнула теку. Від аркушів тягнуло теплом принтера й запахом нових пластикових файлів. Вісім сторінок, дрібний кегль, міжряддя півтора.
— Вісім сторінок формальності, — тихо зауважила я.
— Та це ж юристи, — Андрій усміхнувся. — Їм аби тексту побільше наклацати. Не вчитуйся, там усе типове. Квартира, машина — щоб у разі чого все було чесно.
Він налив собі чаю. Мені — ні, хоча чайник стояв саме з його боку.
— Весілля за три тижні, Оксано, — додав він уже м’якше. — Не гаймо час на ці папірці. Ти ж однаково не любиш нудну документацію.
Саме після цих слів я й почала читати повільно.
Не тому, що образилася. Нудні документи — моя щоденна робота. Вісім років у видавництві, останні чотири — договори, правова вичитка, формулювання, які потім дорого коштують. Через мене щотижня проходить по десятку таких текстів: авторські угоди, ліцензії, додаткові домовленості. Я добре знаю, куди в договорах ховають найважливіше. Зазвичай — у середину, туди, де очі вже втомлюються.
Андрій про це або забув, або ніколи не вважав суттєвим. Колись він спитав, чим я займаюся. Я відповіла: «Редагую тексти у видавництві». Він кивнув і сказав: «А, коми». Відтоді моя робота для нього так і залишилася комами.
Перший пункт: квартира на Саксаганського — його дошлюбна власність, у разі розлучення лишається за ним. Це було зрозуміло, житло він купив до мене.
Другий пункт: автомобіль належить йому. Теж придбаний до нашого знайомства.
На третьому пункті я зупинилася.
— Читаєш? — Андрій зазирнув у чашку й покрутив ложкою. — Щось довго. Там справді нічого особливого.
— Угу, — відповіла я, не підводячи очей.
Третій пункт мав гарну назву: «Порядок ведення спільного господарства». Звучало майже пристойно. Усередині ж було прописано, що під час шлюбу побут, прибирання, приготування їжі та організація домашнього розпорядку покладаються на дружину. А ще — що виконання цих обов’язків не породжує майнових вимог і не підлягає грошовій оцінці під час поділу майна.
Я перечитала це двічі. Не через те, що не збагнула з першого разу. Навпаки, усе було надто ясно. Просто хотілося переконатися, що такі слова справді надруковані, а не склалися в моїй голові від утоми.
— Андрію, — я нарешті підняла погляд. — Ти третій пункт читав?
— Який саме? — він навіть не відірвався від телефона. — Про господарство? Ну це щоб одразу було зрозуміло, хто за що вдома відповідає. Мама каже, краще такі речі обговорювати наперед, щоб потім не гризтися.
Наталія Ігорівна на дивані провела пальцем по екрану. Жодного звуку.
— Хто за що відповідає, — повільно повторила я. — І що, за цим пунктом відповідаєш ти?
— Ну, я — за гроші, — він нарешті подивився на мене. — Це ж логічно. Я заробляю, ти ведеш дім. Класична схема.
Я знову опустила очі до теки. Четвертий пункт. П’ятий. Тепер я читала швидше, бо вже розуміла, що саме треба шукати.
Шостий пункт врізався мені в пам’ять дослівно, хоча я побачила його лише один раз.
У ньому вже йшлося про народження дитини та про те, що дружина бере на себе основний догляд.