на весь час, поки дитині не виповниться три роки. За цей період дружина не має права вимагати компенсації за втрачений заробіток чи нереалізовані професійні можливості».
Я стулила теку й накрила її долонею.
— Андрію.
— М?
— Тут сказано: якщо в нас народиться дитина, я три роки залишаюся з нею вдома. А якщо через це втрачу роботу, досвід, стаж і можливість розвиватися — це вже суто мої труднощі. Я правильно зрозуміла?
Він видихнув так, як видихають дорослі, змушені пояснювати очевидне комусь надто повільному.
— Оксано, ну а як інакше? Ти ж усе одно підеш у відпустку для догляду. Усі йдуть. Це не моя вигадка, так життя влаштоване. Юрист сказав: краще одразу прописати, щоб потім без несподіванок.
— А чий це юрист?
Запала тиша. Нетривала, але я її вловила.
— Мамина знайома людина, — відповів Андрій. — І що?
Наталія Ігорівна нарешті відклала телефон. Склала руки на колінах і глянула на мене рівно, майже лагідно. Так дивляться на дівчинку, яка занадто довго не може впоратися з простенькою задачкою.
— Оксаночко, — промовила вона. — Не накручуй себе. Це ж не проти тебе. Навпаки, щоб у вас усе було чесно, по-родинному. У нашій сім’ї завжди так було: чоловік забезпечує, жінка тримає дім. Я Андрійка сама піднімала, тож знаю, про що кажу.
— Ви бачили цей договір раніше? — запитала я. — До сьогодні?
Вона ледь усміхнулася.
— Я допомагала його скласти. Бо ти ж сама хіба розберешся в цих статтях? Ти в нас більше по комах.
Ось воно. По комах.
Я сиділа, не прибираючи руки з закритої теки. Андрій допив чай, підвівся, відніс чашку до мийки — не вимив, просто поставив. Потім озирнувся.
— Ну що, підписуємо? Ручка ось лежить. У мене о сьомій зустріч, давай не затягувати.
Я була певна, що мене накриє злість. Але злості не було. Було інше відчуття: ніби мені дали рукопис, назвавши його однією книжкою, а всередині виявилася зовсім інша. І автор стоїть поруч та чекає, що я поставлю штамп «до друку», бо мені нібито ліньки читати.
Я знову розгорнула теку. Відразу на останній сторінці.
— Андрію, ти сам цей договір читав? Повністю? Від першого рядка до останнього?
— Я ж сказав, там усе стандартне.
— Це не відповідь.
Він трохи помовчав.
— Переглянув. Головне. Мама з юристом усе перевірили, навіщо мені в кожну дрібницю вникати?
— Тобто ти не читав.
— Оксано, ну чого ти так завелася? — він знову сів, але обличчя вже було інше. — Я думав, ти підпишеш — і все. Ти ж завжди… ну, ти не любиш сперечатися. Мені це в тобі й подобається. З тобою спокійно.
— Спокійно, — повторила я.
Спокійно. Тобто зручно. Він навіть не намагався це приховати. Він був переконаний, що покладе переді мною вісім сторінок, я для годиться їх погортаю, побачу слова «квартира» й «машина», вирішу, що все чесно, і підпишу синьою ручкою із золотим обідком. Бо я по комах. Бо зі мною спокійно. Бо я не люблю нудні папірці.
Чотири роки я читаю такі папірці, щоб люди випадково не підписували того, чого підписувати не можна. А він підсунув мені саме такий документ і розраховував, що я стану тим самим випадком.
— Наталіє Ігорівно, — сказала я. — Можна запитати? У шостому пункті, де йдеться про те, що я не претендую на втрачений дохід, — це ваше формулювання?