— Ти підсипала мамі отруту в чай, мерзенна потворо! — Дмитро горлав так, ніби слідчий уже сидів у нашій вітальні й складав протокол. — Я тебе за ґрати запроторю! Із білого халата ти в мене одразу в кайданах опинишся!
Світлана Миколаївна лежала на килимі біля дивана й театрально тягнула долоню до шиї. Ще хвилину тому вона цілком спокійно сиділа за столом, поправляла сріблясту шпильку у волоссі й просила мене заварити її власний трав’яний збір. Коробку вона витягла зі своєї сумки, пакетик розірвала сама й навіть устигла зауважити, що в Оксани, мовляв, «рука лікарська, тому й трави виходять корисніші».
А тепер свекруха жалібно дивилася на Дмитра й раз у раз повторювала:
— Вона мене труїть… Рідна мати чоловікові заважає… От вона й надумала мене позбутися…
Я стояла біля кухонної стільниці, тримаючи в руці чайну ложку. На столі лишалися чашка, блюдце, пачка збору й розкрита коробка. Я не торкалася нічого. Понад двадцять років у медицині вчать одному: спершу дивись і фіксуй, а вже потім говори. Світлана Миколаївна не падала. Вона повільно вмостилася на килимі, встигла притримати край кофти й повернулася саме так, щоб Дмитро безперешкодно бачив її обличчя.
— Дмитре, відійди від неї й не чіпай чашку, — рівно сказала я.
— Ти ще мені наказуватимеш? — він навис наді мною й ткнув пальцем у бік столу. — Мамо, чуєш? Вона навіть не заперечує!
— Я не зобов’язана сперечатися з криком. Я зобов’язана зафіксувати факт.
— Який ще факт?
Я обережно поклала ложку на блюдце й відвела руки від столу.
— Факт того, що мене щойно звинуватили в отруєнні.
На мить Дмитро розгубився. Світлана Миколаївна також перестала хапатися за горло, та швидко згадала свою роль і знову протяжно застогнала.
— Оксано, не смій викручуватися! — чоловік говорив навмисне голосно, явно не лише для мене. — Ти лікарка. Ти знаєш, як зробити все тихо. У тебе є доступ до препаратів, зв’язки, пацієнти тобі довіряють. Тепер усі побачать, яка ти насправді.
Мій погляд ковзнув до його телефона. Апарат лежав на полиці під телевізором, камерою в бік кухні. Екран світився. Дмитро ввімкнув запис заздалегідь — ще до того, як його мати попросила мене заварити цей трав’яний збір.
Останні два місяці він шукав нагоди вдарити не по мені особисто, а по моєму імені. Чіплявся до чергувань, до дзвінків із клініки, до звітів, до моїх зустрічей із юристом. То я, бачте, «надто пізно приходжу», то «ховаюся за роботою», то моя частка в медичному центрі «набута в шлюбі, отже, нема чого вдавати з себе власницю».
Клініка мала назву «Ритм». Невеликий медичний центр: кардіологія, функціональна діагностика, денний стаціонар. Я була там від самого відкриття, моя частка юридично належала мені, а документи щодо клініки Дмитро останнім часом вимагав мало не щодня. Правда його не цікавила. Йому був потрібен важіль, щоб під час розлучення змусити мене підписати угоду на його умовах.
— Дмитре, виклич швидку, — жалібно озвалася Світлана Миколаївна з килима. — Я не можу… вона мене…
— Мамо, тримайся! — він кинувся до неї надто гучно й надто показово. — Я зараз усе оформлю. Я її посаджу.
Після цих слів задум став остаточно прозорим. Записати скандал, зняти мене біля чашки, змусити виправдовуватися, а тоді лякати заявою, пацієнтами, ліцензією та діловою репутацією. Наприкінці мені мали залишити простий вибір: або я без суперечок віддаю йому частину своєї частки, або він перетворює мене на жінку, яку «перевіряють у серйозній справі».
Я взяла свій телефон.
— Кому це ти дзвониш? — різко спитав Дмитро.
— На 112.
Він зробив крок ближче й стишив голос:
— Поклади телефон. Я сам викличу, коли буде треба.
— Треба вже, — відповіла я й увімкнула гучний зв’язок.
Оператор відповів майже одразу. Я назвала адресу й спокійно пояснила: у квартирі літня жінка, сімдесяти чотирьох років, стверджує, що я нібито підсипала їй отруту в трав’яний напій. Додала, що вона при тямі, розмовляє, скаржиться на погіршення самопочуття, а я прошу направити швидку допомогу й поліцію, щоб стан оглянули незалежні медики, а чашку, ложку та упаковку збору ніхто не торкався до фіксації обставин.
— Оксано! — гаркнув Дмитро. — Ти збожеволіла?
Я, не реагуючи на нього, продовжила говорити оператору:
— Чоловік веде відеозапис. Звинувачення прозвучало в його присутності. Предмети на столі збережені без змін.
Світлана Миколаївна підвела голову й уже цілком звичайним голосом перепитала:
— Незалежні медики?
— Лежіть, — сказала я. — Ви ж щойно не могли говорити.
Дмитро метнувся до матері, але було помітно: він почав нервувати. Поки він сам кричав на кухні, усе виглядало як звичайна сімейна сварка. Та коли я викликала служби й попросила зафіксувати чашку, упаковку та запис на його телефоні, розмова перестала бути для нього зручною.
Я завершила виклик і поклала телефон екраном догори.
— Від цієї миті ніхто нічого не п’є, не виливає й не миє, — сказала я. — Чашка залишається на столі. Пакет із трав’яним збором лежить поруч. І твій телефон також краще не вимикати.