— Назви мені цифри, я сама введу! Чого ти вчепилася в той телефон, ніби це злиток золота? — обурено вигукнула Наталія Василівна й простягнула руку через увесь обідній стіл так різко, що ледь не перекинула соусник. — Мені терміново треба глянути, о котрій завтра привезуть моє замовлення з аптеки, а мій мобільний сів. Диктуй код, я зайду у твій застосунок доставки!
Марія повільно поклала виделку на край фаянсової тарілки. Недільний родинний обід, на який вони з чоловіком необачно запросили свекруху, на очах перетворювався на чергову перевірку нервів. Марії було сорок два. Вона мала власну студію фітодизайну: озеленювала комерційні приміщення, проєктувала складні вертикальні сади для офісів і ресторанів, підбирала рослини під освітлення та мікроклімат. Її будні складалися з розрахунків світла, переговорів із постачальниками рідкісних папоротей, контролю вологості ґрунту й підписання серйозних контрактів. Телефон для неї був не просто особистою річчю, а головним робочим інструментом: у ньому зберігалися доступи до корпоративних рахунків, листування з великими клієнтами, бази замовлень і документи студії.
— Наталіє Василівно, я сама перевірю, де ваше замовлення, — рівно промовила Марія, забрала смартфон зі столу й поклала його до кишені домашнього кардигана. — Просто скажіть номер. А пароль від мого телефона — це закрита інформація. Там банківські застосунки, каса студії та робочі файли.
Свекруха демонстративно ахнула й відкинулася на спинку стільця. Її обличчя, зазвичай доглянуте й привітне при сторонніх, миттю набуло вигляду людини, яку смертельно образили.
— Закрита інформація?! Від кого це? Від матері твого чоловіка?! — голос Наталії Василівни підскочив угору й наповнив кухню різкими верескливими нотами. — У нашій родині таємниць немає і бути не повинно! Нормальні люди записують паролі від телефонів на папірці й чіпляють на холодильник, щоб близькі в разі потреби могли зайти. А ти ховаєш! Отже, маєш що приховувати від чоловіка!
— Мамо, досить цього спектаклю, — втрутився Дмитро, відсунувши свою тарілку із запеченим м’ясом. Чоловік Марії працював інженером-конструктором і розробляв несучі конструкції для торговельних центрів. Він був урівноваженим, розважливим і незмінно підтримував дружину. — Від мене ніхто нічого не приховує. Я теж не знаю пароля від телефона Марії, бо він мені не потрібен. Це її особиста річ і водночас її робочий інструмент. Тобі справді потрібна інформація про аптечне замовлення чи ти просто шукаєш привід для сварки?
— Я ж хотіла як краще! — Наталія Василівна промокнула кутики очей паперовою серветкою. — Ви віддаляєтеся від мене дедалі більше. Жодної довіри до старшого покоління.
Вона тяжко зітхнула й почала колупати виделкою салат, усім своїм виглядом показуючи образу вселенського масштабу. Марія лише подумки порахувала до десяти. Історія з порушенням особистих меж тривала всі десять років їхнього шлюбу. Свекруха щиро вважала, що має право знати абсолютно все: скільки коштувала нова зимова гума для машини Дмитра, за якою ціною Марія купує добрива для своїх теплиць і чому пральну машину вони вирішили замінити саме тепер, а не через рік.
Окремим і дуже болючим пунктом у переліку зацікавлень Наталії Василівни були гроші. Причиною цього був молодший брат Дмитра — тридцятитрирічний Максим. Він вважав себе недооціненим генієм інвестицій. Працювати за стабільним графіком Максим не хотів, зате постійно вплутувався в сумнівні схеми з перепродажем китайських товарів, торгував криптовалютою і з завидною регулярністю втрачав усе. Його борги врешті падали на плечі матері, а та, своєю чергою, намагалася перекласти цей «почесний обов’язок» на старшого сина. На початку їхнього з Марією сімейного життя Дмитро кілька разів закривав кредити брата, але після жорсткого ультиматуму дружини припинив таку благодійність. Відтоді Наталія Василівна шукала будь-яку можливість проконтролювати доходи родини старшого сина.
Наступного дня Марія поїхала до своєї оранжереї.