У приміщенні стояло густе вологе тепло, у повітрі змішувалися запахи торфу, сфагнуму й молодої зелені. Двоє працівників обережно переносили велетенські ліроподібні фікуси в підлогові кашпо з архітектурного бетону, намагаючись не пошкодити жодного листка. Марія стояла біля металевого стелажа, розклавши перед собою документи, і звіряла накладні.
Справи йшли краще, ніж вона сподівалася. Ще минулого тижня їй вдалося виграти тендер на озеленення нового коворкінг-центру. Після цього на рахунок її ФОП надійшов чималий аванс — три мільйони гривень. Ці кошти вже були розписані майже до копійки: на закупівлю рідкісних видів стабілізованого моху, автоматизованих систем поливу та супутніх матеріалів для великого проєкту.
Під вечір задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я Дмитра.
— Марійко, я сьогодні затримаюся на об’єкті, треба ще раз перевірити фундамент, — сказав він утомленим голосом. — Ти не могла б заїхати до мами? Я вчора купив їй новий тонометр, вона ж просила. Пакет лежить у мене в машині, на задньому сидінні. Завези, будь ласка, бо вона з самого ранку мені телефон обриває — знову скаржиться на тиск.
— Добре, заїду, — спокійно відповіла Марія. — Десь за годину буду в неї.
Вона припаркувала автомобіль біля старої панельної дев’ятиповерхівки, взяла пакет із медичним приладом і піднялася на четвертий поверх. Двері квартири Наталії Василівни були не зачинені до кінця. Очевидно, свекруха виходила викинути сміття й не клацнула замком. Марія легенько штовхнула двері та опинилася у вузькому передпокої, де пахло корвалолом, смаженою цибулею і старими речами.
Вона вже хотіла озватися, але з вітальні долинув приглушений чоловічий голос. Марія впізнала його одразу. Це був Максим.
— Мамо, ти ж розумієш, що це вже межа! — нервово говорив він. — Колектори вчора дзвонили начальнику моєї колишньої дівчини! Вони мене знайдуть, чуєш? Ноги переламають! Триста тисяч треба було ще вчора. Якщо не віддам, такі відсотки накрутять, що ми й цю квартиру втратимо!
Марія завмерла, мимоволі притиснувши пакет до грудей.
— Та тихіше ти, не репетуй! — прошипіла у відповідь Наталія Василівна. — Я роблю все, що можу. Учора весь обід намагалася витягти в цієї гордячки пароль від телефону. Якби вона хоч на хвилину розблокувала екран і дала мені апарат у руки, я б швидко зайшла в її банківський застосунок.
— І що ти встигла б зробити за хвилину? — роздратовано кинув Максим.
— Знайшла б що! — самовдоволено відказала свекруха. — Дмитро днями проговорився, що в неї зараз на рахунку три мільйони лежать. Якийсь там аванс за її кущі. Якщо знати пароль до телефона, то й у банк часто той самий підходить. Або через Face ID можна зайти. Перекинула б за номером телефону на твій рахунок пів мільйона — і все. Вона не одразу помітила б у такій купі грошей. А потім сказали б, що банк помилився або шахраї зламали. Поки вона розбиралася б, ти вже закрив би свої борги. А там потихеньку віддали б.
— Мамо, це ж кримінал. Вона заяву напише, — у голосі Максима здригнувся страх. Не сором, не каяття — лише переляк перед наслідками.
— Яку ще заяву! — презирливо фиркнула Наталія Василівна. — Велика бізнесвумен знайшлася! Наче та Олена Михайлівна зі старого фільму «Службовий роман»: суха, холодна, у голові самі цифри, а на рідних людей начхати. Ми сім’я. Дмитро її заспокоїв би, не дозволив би роздувати справу. Головне було пароль дістати. Але вона вчепилася у свій телефон, як у скарб. Доведеться інший план вигадувати. Натиснемо на Дмитра через жалість. Скажемо, що мені платна операція потрібна.
Марія відчула, як уздовж спини повільно сповз холодний, липкий струмінь. Усе раптом склалося в одну картину. Учорашня сцена з доставкою з аптеки виявилася не випадковою примхою, а дешевою завісою. Мати її чоловіка та його брат спокійно, майже буденно обговорювали, як украсти з її робочого рахунку величезну суму. І виправдовували себе тим, що вона нібито має достатньо, тож не збідніє.
Вони були готові поставити під загрозу її бізнес, зірвати контракт, підвести її під штрафи й репутаційні втрати — аби тільки вкотре прикрити Максимові борги.
Від люті Марії перехопило подих. Вона повільно перевела погляд на тумбочку в передпокої. Там, просто поверх пожовклих газет, лежала стопка роздрукованих листів із червоними штампами «ДОСУДОВА ПРЕТЕНЗІЯ», адресованих Максимові.