— Картоплю завеземо Оксані. Їй вона зараз потрібніша, — спокійно, ніби йшлося про дрібницю, сказала свекруха.
Я саме стояла біля теплиці. Руки були в землі, під нігтями чорнів бруд, а переді мною стояли ящики з урожаєм, який ми тягнули на собі все літо.
Точніше, тягнула переважно я.
І тієї миті в мені ніби щось клацнуло й обірвалося.
Річ була зовсім не в картоплі.
І не в кабачках, не в огірках, не в помідорах.
Боліло інше — те, як до мене ставилися.
Того літа я майже жила на свекрушиній дачі. Щосуботи й щонеділі ми їхали туди, наче це був обов’язковий пункт у нашому житті. А якщо після роботи випадало хоч кілька вільних годин, чоловік знову заводив розмову про город.
Відпустку я теж провела не біля моря й не вдома на дивані, а між грядками, відрами, сапами та теплицями.
Тоді мені здавалося, що я чиню правильно. Допомагаю родині. Підтримую літню жінку, якій справді непросто самій давати лад великому господарству.
Та й чоловік раз у раз повторював:
— Мамі самій важко.
Свекруха була не з тих, хто звик скаржитися. Міцна, енергійна, завжди в русі. Вона належала до людей, які о шостій ранку вже встигають випити чай і вийти на ділянку із сапкою в руках.
На її дачі все мало своє місце й було розплановане з майже військовою точністю. Морква росла на одній грядці, цибуля — на іншій. Полуницю дбайливо вкривали, а помідорні кущі стояли рівними рядами, акуратно підв’язані до опор.
Свекруха часто казала:
— Земля любить працьовитих.
І я працювала.
Хоча, якщо чесно, я ніколи не мріяла провести все літо на городі. Я виросла в місті. У вихідні мені хотілося виспатися, повільно випити каву, увімкнути якийсь серіал або просто полежати з книжкою, нікуди не поспішаючи.
Але після весілля чомусь само собою вирішилося, що тепер усі теплі місяці я маю проводити на дачі.
Я й досі пам’ятаю той перший травневий ранок. Надворі було ще зимно, земля після весняних дощів липла до взуття й залишалася важкою та мокрою. Я стояла посеред грядки в старій чоловіковій куртці, пальці мерзли навіть у рукавичках, а свекруха невдоволено керувала мною:
— Не так копаєш. Лопату глибше встромляй.
Тоді я лише усміхнулася. Мені дуже хотілося сподобатися їй, довести, що я хороша невістка й на мене можна покластися.
А потім почалася нескінченна дачна праця.