Треба було виполювати бур’яни між рядками, тягати лійки й відра з водою, підливати кожен кущик, підв’язувати помідори, мити стінки теплиці, обривати пожовкле листя та прибирати все, що заважало свекрусі вважати ділянку «доглянутою».
Найгірше для мене було проріджувати моркву. Сидиш годинами, зігнувшись майже навпіл, вдивляєшся в ті тоненькі паростки, висмикуєш зайве, а потім спина така дерев’яна, що розігнутися без болю майже неможливо.
І, звісно, свекруха завжди знаходила привід для невдоволення.
— Забагато води наливаєш.
— Огірки так не підв’язують.
— Помідори обережніше зривай, бо помнеш.
Я стискала зуби й мовчала. Терпіла, бо не хотіла сварок і досі сподівалася, що мої старання колись оцінять.
Чоловік у цій дачній епопеї майже не брав участі. Іноді міг покосити траву — хвилин сорок, не більше. Потім тяжко зітхав, заявляв, що втомився, падав у гамак і діставав телефон.
А ми зі свекрухою знову бралися до роботи.
Бували вечори, коли я поверталася додому такою виснаженою, що навіть їжа не лізла. Я швидко ставала під душ, натирала поперек маззю від болю й майже одразу провалювалася в сон.
Та попри все мені хотілося вірити, що це не марна праця.
Свекруха раз у раз повторювала:
— Узимку їстимете свої овочі.
І я уявляла, як ми відкриваємо банки з консервацією, дістаємо картоплю, ставимо на стіл власні помідори. У цьому справді було щось тепле й домашнє. Здавалося, ми робимо спільну родинну справу, щось важливе для всіх.
Щоправда, була одна деталь, яка дедалі частіше колола мене зсередини.
Донька свекрухи, Оксана, на дачі майже не з’являлася. За ціле літо вона приїхала, мабуть, разів три — і то ненадовго. Завжди з ідеальним манікюром, у білосніжних кросівках і з незмінною фразою:
— Ой, я зовсім не вмію порпатися в землі.
Свекруха дивилася на неї так лагідно, ніби перед нею була не доросла жінка, а порцелянова статуетка.
— Наша Оксана для іншого створена, — ніжно казала вона.
Виходило, Оксана створена для чогось високого й красивого, а я — для бур’янів, брудних відер, мокрої землі та грядок.
Остаточно моє терпіння тріснуло у вересні, коли настав час збирати врожай.
Це був не день, а справжнє випробування на витривалість. Картоплю складали в мішки, помідори — у великі ящики. Кабачки виросли такі здоровенні, що скидалися на невеликі торпеди.
Після дощу я стояла біля теплиці в гумових чоботях, промокла, змучена, з руками, чорними від землі.
І саме тоді до двору під’їхала машина, з якої вийшли Оксана з чоловіком.
Обоє чисті, гарно вбрані й веселі.
Вони стояли біля автомобіля.