— А скільки днів твоя мама збирається пожити в нас? — Марія неспокійно крутила на пальці пасмо волосся й стежила, як чоловік завершує наводити лад у гостьовій кімнаті, яка зазвичай була дитячою для їхньої трирічної донечки Софії.
Андрій лише знизав плечима, розправляючи на ліжку чисту постіль.
— Мама сказала, що хоче побути з нами кілька днів. Скучила, каже. Думаю, на вихідних повернеться назад у село. У неї ж там господарство, надовго не вирветься.
Марія мовчки кивнула, хоча всередині все стислося від напруги. Стосунки з свекрухою не складалися від самого початку її шлюбу з Андрієм. Оксана Ігорівна ніколи прямо не казала, що невістка їй не до вподоби, проте кожним поглядом, кожним словом і жестом давала зрозуміти: Марія не така, якою вона уявляла дружину для свого сина.
— Тільки, будь ласка, попередь її, щоб вона не чіпала мою косметику у ванній, — додала Марія, згадавши попередні приїзди свекрухи. — Минулого разу вона вимастила майже пів баночки мого крему для обличчя, а потім заявила, що просто хотіла перевірити, на що я витрачаю гроші її сина.
— Та годі тобі, Маріє! — Андрій відмахнувся, ніби йшлося про дрібницю. — Ну використала трохи, то й що? Для неї ділитися речами — звична справа. Але я з нею поговорю, добре?
Марія не стала сперечатися. За три роки подружнього життя вона вже добре засвоїла: хоч би як неприємно поводилася його мати з дружиною, Андрій усе одно знайде для неї виправдання.
Оксана Ігорівна з’явилася рівно опівдні, коли Андрій уже поїхав на роботу, залишивши Марію саму зустрічати гостю. Дзвінок у двері пролунав так різко, ніби попереджав про наближення бурі.
— Доброго дня, Маріє, — сухо промовила свекруха й підставила щоку для формального поцілунку. На обличчі в неї лежав товстий шар тонального крему й пудри.
За спиною Оксани Ігорівни височіли дві величезні валізи та набита доверху сумка з гостинцями.
— Доброго дня, Оксано Ігорівно, — Марія змусила себе усміхнутися. — Заходьте, кімната для вас уже підготовлена.
— Так-так, звісно. Андрій казав, що ви тимчасово віддали мені дитячу, — Оксана Ігорівна прискіпливо оглянула передпокій. — Сподіваюся, там не тісно? А що, мій син досі на роботі? Не зміг відпроситися, щоб зустріти рідну матір?
Марія допомогла занести валізи до квартири.
— В Андрія важлива нарада, він не міг її перенести. Обіцяв повернутися раніше.
— Зрозуміло. Робота в нього важливіша за матір, — пробурмотіла свекруха й пройшла до вітальні, де маленька Софія гралася з ляльками.
Побачивши незнайому жінку, дівчинка завмерла й насторожено притиснула іграшку до грудей. Оксана Ігорівна ледь ковзнула поглядом по внучці.
— То це, виходить, Софія. Підросла, — кинула вона між іншим і одразу попрямувала до дитячої. — Покажи, де я спатиму.
За цілий день свекруха жодного разу не звернулася до Софії безпосередньо. Навіть коли дівчинка несміливо простягнула їй свою улюблену м’яку іграшку, Оксана Ігорівна тільки невдоволено скривилася:
— Забери це, Маріє. Терпіти не можу м’яких іграшок, від них самий пил.
Увечері повернувся Андрій — втомлений, але помітно радий бачити матір. Софія з радісним писком кинулася до тата, і він підхопив доньку на руки, закружлявши її посеред кімнати.
— Ну як мої найрідніші дівчата? Не сумували без мене? — Він поцілував Марію в щоку, а потім обійняв матір.
— Усе чудово, синочку, — Оксана Ігорівна миттєво розквітла усмішкою, перетворившись на турботливу маму й уважну бабусю. — Твоя дружина весь день мала справи, тож ми з Софійкою самі себе розважали.
Марія здивовано звела брови, але промовчала. Насправді свекруха майже весь день або теревенила телефоном із подругами, або сиділа перед телевізором, не виявляючи до внучки жодного інтересу.
Після вечері, коли Андрій укладав Софію спати на розкладачці в їхній спальні, Марія зайшла до дитячої по доньчину піжаму й застигла на порозі. Оксана Ігорівна акуратно розкладала свої речі по шухлядах комода, де зазвичай лежав дитячий одяг. Софіїні речі вона просто вийняла й склала купкою на стільці.
— Оксано Ігорівно, що ви робите? — обережно запитала Марія.
— Облаштовуюся, — спокійно відповіла та, продовжуючи заповнювати шухляди численними блузками, кофтами й сукнями. — Не можу ж я жити просто з валізи.
— Але ж ви приїхали ненадовго…
Свекруха випросталася й подивилася на Марію довгим, важким поглядом.
— Поживемо — побачимо, Маріє. Поживемо — побачимо.
Другий день перебування Оксани Ігорівни почався із запаху підгорілої каші. Марія різко сіла на ліжку, вдихнула повітря й одразу кинулася на кухню. Біля плити, у строкатому халаті, стояла свекруха й мішала гречку в каструлі.
— Доброго ранку, — Марія доклала зусиль, щоб у її голосі не прозвучало роздратування. — Я зазвичай сама готую сніданок для родини.
— Тобі давно пора навчитися вставати раніше, — відрізала свекруха, навіть не озираючись.