— Молода господиня має підводитися ще вдосвіта, — додала Оксана Ігорівна повчальним тоном. — А ти розніжилася під ковдрою, поки дитина сидить голодна.
— Софія в нас не прокидається голодною, у неї чіткий режим, — Марія підійшла ближче до плити й одразу помітила, що дно каструлі вже безнадійно пригоріло. — І гречку на сніданок ми не їмо. У Софії на неї алергія.
Свекруха тільки презирливо пирхнула.
— Ой, вигадки все це! У селі діти їдять те, що дають, і ніхто не вередує. Це ви, міські, понавигадували собі хвороб та алергій.
Марія зрозуміла, що доводити щось марно. Вона мовчки відчинила холодильник, дістала для доньки йогурт і взялася нарізати фрукти. Андрій уже поїхав на роботу, залишивши на столі коротку записку: буде до вечері й привезе щось смачненьке для всіх.
День тягнувся нестерпно повільно. Попри гучні заяви про те, що вона приїхала допомагати з онукою, Оксана Ігорівна майже не звертала на Софію уваги. Зате встигла двічі сходити до супермаркету неподалік і повернулася звідти з повними пакетами.
— Я солінь набрала! — урочисто повідомила вона, виставляючи банки на стіл одну за одною. — Не те що ця ваша магазинна отрута, якою ви тут харчуєтеся. Якісь дивні фрукти, незрозумілі продукти й інша гидота.
— Дякую, але в нас і так є запаси, і соління також, — стримано відповіла Марія, спостерігаючи, як свекруха без жодного дозволу пересуває все на полицях холодильника.
— Погані у вас запаси, — різко відказала та. — Я такого їсти не стану. Та й мій син, між іншим, теж не любить, я його краще знаю. І взагалі, домашньої їжі ти готуєш замало.
Марія стиснула зуби, але промовчала. Вона ж пообіцяла Андрієві, що намагатиметься бути терплячою.
Після обіду, коли Софія вклалася на денний сон, Оксана Ігорівна раптом сіла навпроти Марії за кухонний стіл. Перед нею стояла чашка чаю, а вираз обличчя був такий рішучий, що нічого доброго це не віщувало.
— Нам треба серйозно поговорити, Маріє, — почала вона тоном людини, яка вже все вирішила за інших. — Я тут подумала й дещо постановила.
— Що саме? — Марія відірвала погляд від ноутбука, де саме переглядала робочу пошту.
— Я переїду до вас. Назовсім.
Марія кілька разів кліпнула, не відразу повіривши власним вухам.
— Перепрошую, що?
— Не бачу жодного сенсу повертатися до того будинку, — так само спокійно продовжила Оксана Ігорівна, ніби йшлося про звичайний прогноз погоди. — Там нудьга, особливо взимку. А тут усе поруч: магазини, парки, нормальне життя. Я допомагатиму з Софією, поки ви з Андрієм на роботі.
— Але… у нас немає вільного місця, — розгублено сказала Марія. — Ця квартира замала для чотирьох.
— Дурниці, — свекруха недбало махнула рукою. — Дитяча мені цілком підійде. А Софія може спати з вами або у вітальні. Вона ще маленька, їй багато простору не треба.
У Марії всередині повільно закипав гнів.
— Оксано Ігорівно, це неможливо. У Софії має бути своя кімната. І ми з Андрієм не планували жити разом із…
— З ким? З його матір’ю? — перебила її свекруха, примружившись. — Я так і знала, що це ти намагаєшся тримати мене подалі від сина. Андрій завжди хотів, щоб я була поруч. Спершу він узагалі думав повернутися до мене, та потім зустрів тебе. І тепер знову ти все псуєш. До речі, ми з ним уже це обговорили.
— Що? — Марія застигла від несподіванки. — Андрій мені про це нічого не казав.
— Отже, боявся твоєї реакції, — переможно заявила Оксана Ігорівна. — Але рішення вже ухвалене. Я продам будинок і переберуся сюди. А Софії доведеться звикати до нових умов.
Не чекаючи відповіді, свекруха підвелася й попрямувала до дитячої. Марія пішла слідом і з жахом побачила, як та почала знімати зі стін дитячі малюнки та сімейні фотографії.
— Що ви робите?! — обурено вигукнула Марія й вихопила з її рук рамку зі світлиною Софії, зробленою на перший день народження.
— Облаштовую свою кімнату, — незворушно пояснила Оксана Ігорівна. — Усі ці дитячі картинки треба прибрати. І ліжечко пересунути до вікна. А краще взагалі винести, воно тільки місце займає.
— Оксано Ігорівно, — Марія намагалася говорити рівно, але голос усе одно зрадницьки тремтів від люті. — Ви не можете просто прийти й забрати кімнату моєї доньки. Ми з Андрієм цього не обговорювали, і…
— Я ж сказала: Андрій згоден, — знову перебила її свекруха. — А тобі доведеться змиритися. Зрештою, я його мати, а ти лише дружина. Дружини приходять і йдуть, а мати залишається назавжди.
— Оксано Ігорівно, негайно покладіть іграшки Софії на місце, — Марія вже не приховувала обурення, дивлячись, як свекруха складає доньчині речі у велику коробку, що невідомо звідки взялася в їхній квартирі.
— Не вказуй мені, що робити, — холодно відрізала та, не зупиняючись. — Якби ти нормально виховувала дитину, вона не розкидала б іграшки по всій кімнаті.
Марія глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. За вікном уже сутеніло, а Андрій усе ще не повертався з роботи.