Наталія зачинила за собою вхідні двері й на мить притулилася спиною до холодного металу. У квартирі запанувала така тиша, що від неї ніби закладало вуха. На вішаку вже не було сірої куртки Остапа, а з полиці для взуття зникли його улюблені коричневі черевики. Дванадцять років подружнього життя обірвалися цього ранку короткою розмовою в передпокої. Остап відводив погляд, поспіхом застібав дорожню сумку й бурмотів щось невиразне про те, що почуття згасли, що він зустрів справжнє кохання і їм варто розійтися по-людськи, без скандалів.
Наталія не кричала, не влаштовувала сцен і не благала його лишитися. Вона просто стояла мовчки й дивилася, як чоловік, якому віддала найкращі роки свого життя, боягузливо тікає до іншої. До тієї самої Роксолани — молодої, самовпевненої та надто цілеспрямованої жінки, з якою Остап, за його словами, останні пів року нібито лише працював над спільним проєктом.
Раптовий дзвінок телефону різко розітнув тишу й змусив Наталію виринути з важких думок. На екрані засвітилося ім’я: «Світлана Миколаївна». Свекруха.
Наталія повільно вдихнула. Говорити зараз із матір’ю Остапа їй хотілося найменше. Світлана Миколаївна завжди мала владну вдачу й звичку сприймати невістку не як людину, а як зручний засіб для розв’язання власних клопотів. Заплатити комунальні за її квартиру, привезти у вихідні важкі пакети з продуктами, докинути грошей на ремонт даху на дачі — усе це чомусь незмінно опинялося на Наталиних плечах. Остап у таких питаннях зазвичай відсторонювався: то в нього багато роботи, то він смертельно втомлений, то просто «не має сил цим займатися».
— Так, Світлано Миколаївно, — рівно озвалася Наталія, приймаючи виклик.
— Наталіє, доброго дня, — пролунав у слухавці бадьорий голос, у якому одразу вчувалося: заперечень тут не чекають. — Телефоную у справі. Завтра до мене на ділянку приїде бригада, ставитимуть новий паркан із профнастилу. Ми ж ще минулого місяця все обговорили щодо договору. Тобі треба сьогодні ввечері переказати мені сорок п’ять тисяч гривень, щоб я внесла аванс. І не забудь: на вихідних приїдеш, допоможеш розібрати старі дошки.
Наталія заплющила очі. Сорок п’ять тисяч. Саме стільки становила її премія, яку вона відкладала на путівку до санаторію. Останні три роки вона працювала старшою адміністраторкою в ЦНАПі майже без відпусток, виснажуючись і переконуючи себе, що потім обов’язково відпочине.
— Світлано Миколаївно, а ви сьогодні зі своїм сином розмовляли? — спокійно поцікавилася Наталія.
У слухавці повисла важка пауза. Такого запитання свекруха, очевидно, не чекала.
— А до чого тут Остап? — голос Світлани Миколаївни підскочив на тон вище, у ньому одразу з’явилося роздратування. — Остап працює, він утримує сім’ю, йому ніколи займатися парканами. Ми ж із тобою про все домовилися! І взагалі, Наталіє, що це за тон?
— Тон у мене цілком звичайний, Світлано Миколаївно, — Наталія випросталася, відчуваючи, як десь усередині розливається крижана впевненість. — Остап більше не утримує нашу сім’ю, бо нашої сім’ї вже немає. Ваш син сьогодні вранці зібрав речі й поїхав жити до своєї нової жінки, Роксолани.
Знову настала пауза. Тільки цього разу мовчанка була вже іншою — напруженою й обережно виваженою.