Наталія вмить усе зрозуміла: свекруха була в курсі. Усе знала — і все одно набрала її номер, щоб вимагати гроші.
— Наталіє, ну навіщо ти так усе перебільшуєш? — заговорила Світлана Миколаївна вже м’якше, хоча в голосі все одно бриніла зверхність. — Ну спіткнувся чоловік, з ким не буває. Це ж ненадовго. Побігає, надивиться й повернеться. Тобі треба бути мудрішою, не різати зопалу. Родину треба берегти. Чоловіки — вони ж, як діти: іноді їм треба дати трохи волі, щоб вони самі зрозуміли, де їм добре. Ти просто перечекай. А поки нам треба вирішити питання з парканом. Робітники не сидітимуть і не чекатимуть, доки ви там помиритеся.
Наталія слухала її й відчувала, як із очей наче спадає давня пелена. Стільки років вона щиро вважала, що в них звичайна сім’я. Так, не без труднощів. Так, свекруха часом вимагала забагато. Але ж свої, рідні люди. Тепер же все раптом стало до болю очевидним: для них вона була зручним гаманцем і безвідмовною помічницею. А зраду власного сина Світлана Миколаївна готова була спокійно проковтнути, аби тільки не втратити звичний комфорт.
— Більше я вам допомагати не збираюся, — сказала Наталія рівно, вимовляючи кожне слово чітко й твердо. — Ваш син пішов до іншої. От нехай тепер та пані вами й опікується.
— Що ти таке верзеш?! — обурено охнула Світлана Миколаївна. — Яка ще пані? Роксолана — дівчина тонкої душевної організації, вона до таких справ не пристосована! І взагалі, ми з тобою родина, ти не маєш права так зі мною чинити! Я вже домовилася з людьми!
— Ви домовилися — ви й розраховуйтеся. Усього доброго, Світлано Миколаївно. Більше мені не телефонуйте.
Наталія натиснула відбій і одразу заблокувала номер. Потім повільно пройшла на кухню, дістала склянку й налила собі звичайної холодної води. Пальці ще трохи тремтіли після цієї розмови, але всередині, попри все, ставало напрочуд легко. Наче важезний камінь, який вона роками тягла на собі, нарешті зірвався з плечей і глухо впав на землю.
Тим часом на іншому кінці міста Остап сидів на дорогому шкіряному дивані у просторій квартирі Роксолани. Нове життя, про яке він так довго мріяв, починалося зовсім не так, як малювалося в уяві. Роксолана влаштувалася навпроти в кріслі й роздратовано постукувала довгими нігтями по екрану смартфона.
— Остапе, поясни мені, чому твоя мати вже обірвала мені телефон? — крижано поцікавилася вона, навіть не підводячи очей.
Остап нервово ковтнув.
— Розумієш… мама там ремонт на дачі затіяла. Паркан хоче міняти. Наталія зазвичай допомагала їй із такими речами: усе організовувала, гроші переказувала. А тепер, сама розумієш, Наталія відмовилася. Мама засмутилася, дзвонить, просить підтримати.
Роксолана повільно відклала телефон убік і вп’ялася в Остапа довгим, пронизливим поглядом.
— Наталія допомагала. Наталія переказувала гроші, — протягнула вона, ніби пробуючи ці слова на смак. — А тепер ти хочеш, щоб цим займалася я?
— Ні-ні, Роксолано, що ти! — Остап поспіхом замахав руками. — Просто мама просить сорок п’ять тисяч гривень на аванс робітникам. Я подумав… може, ми візьмемо частину з тих грошей, які відкладали на поїздку до моря? А з наступної зарплати я все поверну.
Обличчя Роксолани перекосилося від обурення.