— Та я тебе прошу, Наталіє, які ще п’ятдесят тисяч? Ти бачила їхні звіти, скільки вони мають? — голос свекрухи, Ганни Дмитрівни, розрізав вечірню тишу на кухні гостріше за лезо. Наталія завмерла в передпокої, навіть другу туфлю зняти не встигла. — Та твоя невістка, поки ви тут макаронами перебиваєтеся, потайки собі віллу в Києві придбала. Кажу тобі, вона нас із тобою за людей не має.
Наталія стояла, міцно притиснувши до себе пакет із продуктами. Хлібці для дієти, знежирений сир, пучок свіжої зелені — звичний набір для вечері. Там само лежала коробка дорогих цукерок для Ганни Дмитрівни, які Наталія щоразу купувала «просто до чаю», бо знала: свекруха до них небайдужа. І тепер ця коробка, взята з щирим бажанням зробити приємне, здалася їй безглуздою милостинею.
На кухні запала коротка тиша. Потім дзенькнула ложечка об край чашки. Це Андрій, її чоловік, нервово розмішував цукор. Він завжди так робив, коли мати заводила свою улюблену пісню.
— Мамо, ну досить уже, — озвався Андрій утомлено, але без справжнього спротиву. Так просять не замовкнути, а хоча б говорити тихіше. — Яка ще вілла? Вона десять років працює без перепочинку. Якщо щось і заробила, то власними руками.
— Власними руками! — пирхнула Ганна Дмитрівна. — А ти, значить, на своїй будові спину не гнеш? Ти ж інженер, синку! А вона хто? Торгашка! Прийшла на все готове. Сидить у своєму салоні, нігтики підпилює, а ти після неї крихти підбираєш.
Наталія на мить заплющила очі. Ось, виходить, як. Десять років вона з нуля будувала мережу салонів краси, починаючи з оренди крихітного підвалу, — і все це називалося «нігтики підпилює». А її чоловік, який уже дванадцять років обіймав одну й ту саму посаду в архітектурному бюро зі стабільною зарплатою сімдесят тисяч гривень, виявляється, «спину гнув».
Вона різко зачинила вхідні двері, аби в кухні точно почули: вона вдома.
— Я прийшла, — голосно сказала Наталія, проходячи до вітальні й навіть не глянувши в бік кухні. — Хтось вечеряти збирається?
Ганна Дмитрівна тут же випливла з кухні. Повна, велична, з високою зачіскою, через яку скидалася на оперну примадонну у відставці. Вона картинно сплеснула руками.
— Ой, Наталочко, а ми саме про тебе згадували! Хвалили. Кажу Андрійкові, як йому з дружиною пощастило: і красуня, і розумниця, ще й заробляє добре.
Наталія подивилася їй просто в очі — світлі, трохи вирячені. На самому дні у них ворушилося щось темне й липке. Не любов. Навіть не ненависть. Заздрість.
— Дякую, Ганно Дмитрівно, — сухо відказала вона, заходячи на кухню. — Я втомилася, тож обійдімося без люб’язностей. Я чула, про що ви говорили.
Андрій застиг біля вікна з чашкою в руці. Вираз у нього був такий, ніби він понад усе хотів би зараз опинитися де завгодно, тільки не тут. Хоч у крижаній пустелі, хоч під землею.
— І що саме ти чула? — свекруха миттєво змінила тон, у голосі з’явився виклик.
— Про віллу в Києві, — Наталія почала викладати продукти на стіл. Рухи її були рівні, стримані, лише пальці ледь тремтіли від напруження. — Про макарони. І про те, що я, мовляв, вас за людей не вважаю.
— А хіба не так? — Ганна Дмитрівна взялася в боки.
Це була та сама межа, після якої назад уже не повернешся. Ще мить тому все можна було звести до дурного жарту, до «ой, ти мене не так зрозуміла». Наталія чекала. Вона перевела погляд на Андрія. Той мовчав. Дивився у свою чашку так уважно, ніби на дні було намальовано карту скарбів.
— Що саме не так? — тихо запитала Наталія.
— Усе не так! Ти що, вважаєш себе особливою? Думаєш, якщо грошей у тебе трохи більше, то ти вже королева? А те, що ми з батьком Андрія все життя на заводі гарували, щоб йому квартиру купити, ти, значить, забула? Де б ви зараз жили, якби не ми?
Наталія повільно повернулася до неї обличчям. Дуже повільно — наче туго стиснута пружина, яку випрямляють під суворим контролем.
— Я нічого не забула, Ганно Дмитрівно. Цю квартиру справді купили ви з Іваном Юрійовичем. І я була вам за це щиро вдячна. Саме тому, коли п’ять років тому ми робили капітальний ремонт, я вклала туди всі свої заощадження — півтора мільйона гривень. Я перетворила старий бабусин ремонт на нормальне сучасне житло. Тоді ви сказали «дякую» — і вже наступного дня про це забули. А кредит за ремонт я виплатила за два роки. Сама. Без жодної вашої копійки.
Ганна Дмитрівна розгублено кліпнула. Вона не звикла, щоб їй відповідали. У їхній родині давно діяло просте правило: мама сказала — усі погодилися. Андрій і далі мовчав.
— Ах, он як ти заговорила! — свекруха вже набрала повітря, готуючись до нової образливої тиради.