Вона притиснула долоні до грудей, наче в ту ж мить у неї справді прихопило серце.
— Андрію, ти це чуєш? — обурено вигукнула Ганна Дмитрівна. — Вона мені шматком хліба дорікає! Я їй квартиру віддала, а вона мені тепер своїм ремонтом у вічі тицяє! У неї ж бізнес, вона в нас тепер велика пані-підприємниця! А ми хто? Простий заводський непотріб, так?
— Мамо, досить уже, — нарешті озвався Андрій. Він відсунув чашку й подивився не на матір, а на дружину. — Наталіє, навіщо ти це роздмухуєш? Вона ж просто запитала. Ти завжди все сприймаєш як напад. Хочеш, я за тебе перепрошу?
— За мене? — повільно повторила Наталія.
Усередині в неї ніби тонко задзвеніла натягнута струна, ще мить — і вона мала луснути.
— І за що саме ти збираєшся просити вибачення, Андрію? За те, що твоя мати щойно назвала мене перекупкою? Чи за те, що вона вважає мої зароблені гроші вашими родинними? А може, за те, що за моєю спиною вона розповідає, ніби я вас «за людей не маю»?
— Ти все перекрутила! — верескнула Ганна Дмитрівна. — Я до тебе завжди з відкритим серцем, а ти…
— А я минулого місяця примчала до вас, — перебила її Наталія, і вперше за весь цей вечір її голос справді піднявся, — коли на дачі прорвало трубу. Не забули? Я залишила трьох клієнтів, сіла за кермо й поїхала до вас у Фастів, бо ви ридали в слухавку, що Андрій на роботі, а вас заливає водою. Я знайшла аварійну бригаду, заплатила за терміновий виїзд, купила новий насос за вісімнадцять тисяч гривень і три години стояла по коліна в крижаній воді, поки майстри міняли трубу. Ви це пам’ятаєте, Ганно Дмитрівно?
Обличчя свекрухи налилося темною фарбою.
— А я тебе просила? — крикнула вона. — Ти сама приїхала! Ніхто тебе туди не кликав! І насос ти взяла найдешевший, я потім дивилася в інтернеті — там були моделі вдвічі дорожчі! То тепер будеш мені рахувати кожну свою добру справу, наче я тобі до смерті винна?
Наталія раптом засміялася. Сміх вийшов різкий, нервовий, злий — він вирвався сам, навіть для неї несподівано.
— Найдешевший? — перепитала вона. — Ганно Дмитрівно, це був італійський насос, один із найкращих у своїй категорії. Але річ навіть не у вартості. Річ у тому, що я допомагаю вам постійно. Щомісяця. То грошима, то продуктами, то побутовою технікою. Коли ви хворіли, я привозила ліки. Коли вам знадобився телефон, я віддала вам свій, хоч він був майже новий. Коли в Андрія не вистачало грошей на ваш день народження, саме я купила ту шубу, про яку ви три роки мріяли. І за весь цей час ви жодного разу — чуєте, жодного — не сказали мені звичайного людського «дякую».
На кухні запала така тиша, що здавалося, навіть чайник перестав шуміти.
— Шубу… — ледь чутно прошепотіла Ганна Дмитрівна, але миттю опанувала себе. — І що з того? Шуба — це подарунок, а не монета для торгу! Думаєш, раз у тебе водяться гроші, то ти можеш усіх купити? Моє ставлення купити? Любов мого сина купити? Та без нього ти ніхто! Хто ти взагалі така? Дівчина з якогось забутого Богом містечка, яка приїхала підкорювати Харків! Твоя мати — вчителька у провінційній школі, а батько — п’яниця, що покинув сім’ю! Кого ти з себе вдаєш?
Це був удар туди, куди бити не можна. Влучний, холодно розрахований, нанесений людиною, якій колись довірили найболючіше. Бо Наталія сама, у хвилину щирості, коли ще вважала свекруху майже рідною, розповіла їй про своє дитинство.
Перед очима в Наталії на секунду потемніло. Вона вхопилася пальцями за край столу, щоб утриматися на ногах.
— Замовкніть, — промовила вона майже пошепки. — Негайно замовкніть.
— А що таке? Правда очі ріже? — Ганну Дмитрівну вже несло, мов вантажівку без гальм на крутому спуску. — Ти думаєш, я не розумію, чому ти за Андрія вискочила? Тобі потрібна була харківська реєстрація! Тобі квартира була потрібна! Ти використала мого сина!
— Мамо, припини! — раптом вигукнув Андрій.
Він зблід так, що шкіра стала майже сірою, а на чолі виступили дрібні краплі поту.
— Ти взагалі чуєш, що говориш?
— А ти мовчи! — різко осадила його мати. — Вона тебе обкрутила, а ти й радий! Сидиш у неї під каблуком, як безвольна ганчірка!
Наталія повільно випросталася. У скронях глухо билося, але коли вона заговорила, її голос звучав майже рівно. Холодно. Саме таким тоном оголошують вироки.
— Ганно Дмитрівно. По-перше, харківська реєстрація в мене з’явилася за три роки до того, як я познайомилася з вашим сином. Я купила кімнату в комунальній квартирі за власні гроші, зароблені на трьох роботах. По-друге, коли я виходила заміж за Андрія, він мешкав у цій квартирі, яка більше нагадувала сарай із шпалерами сімдесятих років і меблями з найдешевшого гарнітура. Саме я перетворила її на нормальне житло. І по-третє, про мого батька ви не маєте жодного права говорити таким тоном.