— Ти хоч усвідомлюєш, що щойно вимовила? — Андрій застиг посеред кухні в куртці, з телефоном у долоні, навіть черевиків не скинув. — І ти кажеш мені це саме в грудні. Напередодні Нового року.
— Усвідомлюю, — рівно відповіла Олена й ковтнула давно охололого чаю. — Саме тому й кажу зараз, а не тоді, коли вже буде пізно.
— Пізно — це коли? Коли моя мати остаточно задубіє у своєму будинку? — його голос зірвався вище. — Чи коли вона вже не зможе підвестися?
— Андрію, не влаштовуй виставу, — Олена подивилася на нього без відведеного погляду. — Ти щойно приїхав від неї. Вона жива, при здоров’ї і, як ти сам сказав, «просто нарікає».
— Вона не нарікає, вона просить підтримки! Це зовсім інше!
— Ні, — Олена відсунула чашку. — Вона просить тебе зробити так, як зручно їй. А ти хочеш зробити це так, як зручно тобі, тільки моїми силами.
Андрій криво всміхнувся — різко, нервово, майже злісно.
— Ну от, почалося. Ти знову все перекручуєш. Я лише сказав, що мамі важко самій. Зима, сніг, старий будинок. Що тут можна перекрутити?
— А я лише відповіла, що не готова тягнути це на собі. Ні руками, ні нервами.
— А хто має?! — він ступив до неї ближче. — Я сам? На твою думку, я із заліза?
— Ти дорослий чоловік. І це твоя мама, — Олена ледь знизала плечима. — Я тебе не стримую. Їдь. Допомагай. Роби те, що вважаєш правильним.
— Ти знущаєшся? — Андрій коротко й різко засміявся. — Ти сидиш у теплій квартирі, до речі, у своїй, а моя мати мерзне! І все, що ти можеш сказати: «Ну то їдь»?
— Я кажу інше: не затягуй мене туди, де я не хочу опинятися, — твердо промовила Олена. — Це чесно.
Він рвучко зірвав із голови шапку й кинув її на тумбу так, що та з’їхала набік.
— Ось тому мама тебе й не прийняла. Вона ще на початку казала: «Вона крижана, Андрію. Їй байдуже».
— Передай своїй мамі, — Олена підвелася, — що я не зобов’язана їй подобатися. І не зобов’язана підлаштовувати своє життя під її уявлення.
— Ти себе чуєш?! — він уже майже кричав. — Це родина! Нормальні люди в грудні збираються разом, допомагають одне одному, готуються до свят!
— Саме так, — Олена гірко всміхнулася. — Нормальні. А в нас щороку в грудні одна й та сама вистава: твоя мати, її будинок, її труднощі й ти, який удає, ніби в нас із тобою немає власного життя.
Грудень пахнув мандаринами й сварками.
— Олено, — Андрій раптом стишив голос і сів навпроти. — Давай по-людськи. Новий рік уже близько. Вона там сама. Давай хоча б на свята заберемо її сюди.
Олена повільно вдихнула, ніби перевіряла, чи правильно почула.
— Повтори.
— Ну… — він зам’явся, відвів очі. — Тимчасово. На кілька місяців. Поки морози.
— До моєї квартири? — уточнила вона.
— До нашої, — машинально виправив Андрій.
— Ні, — відрізала Олена.