— Не «нашої». Моєї. І моя відповідь — ні.
— Ти навіть говорити про це не збираєшся?!
— Андрію, я говорю про це вже третій рік поспіль. Щогрудня. Змінюються тільки слова, якими ти це подаєш.
— Ти просто боїшся взяти на себе відповідальність! — різко кинув він. — Тобі зручніше відгородитися й сказати: «Мене це не стосується».
— Бо справді не стосується, — рівно відповіла Олена. — Я виходила заміж за тебе, а не за твою маму. І жити втрьох я не обіцяла.
Андрій підхопився з місця.
— А якщо я скажу, що без цього ми далі не зрушимо? Що тоді?
— Тоді, — Олена уважно подивилася йому просто в очі, — виходить, ми й так нікуди не рухаємося.
Між ними впала тиша — густа, важка, майже липка. За вікном хтось уже запускав салют: передчасно, криво, безглуздо, як часто буває в спальних районах посеред грудня.
— Ти мене шантажуєш? — майже пошепки спитав Андрій.
— Ні. Я вперше кажу тобі правду.
Він провів долонею по обличчю, ніби намагався стерти втому.
— Я виснажився, Олено. Справді. Мама тисне. Ти тиснеш. А я між вами, мов дурень.
— Я на тебе не тисну, — вона ледь похитала головою. — Я просто не погоджуюся.
— Для тебе це одне й те саме. Якщо не по-твоєму — значить, проти тебе.
— Ні. Якщо не по-твоєму — значить, я погана. Егоїстка. Безсердечна.
— Ти сама себе так називаєш.
— Ні, Андрію. Це ти мене так називаєш. І вже давно.
Він знову сів і втупився в стіл.
— Вона сьогодні сказала, — глухо промовив він, — що якщо все так триватиме, будинок однаково колись перейде мені. Але вона не впевнена, що доживе.
Олена повільно підняла на нього очі.
— От ми й дісталися головного.
— Не починай.
— Я не починаю. Я слухаю. Ти зараз думаєш не про те, як їй допомогти. Ти думаєш про те, що буде потім.
— Це неправда!
— Правда. І ти сам це знаєш.
Андрій рвучко підвівся.
— Знаєш що? Я поїду до неї. Просто зараз. А ти подумай. Добре подумай. Новий рік, Олено. Не найкращий час для ультиматумів.
— Це не ультиматум, — тихо сказала вона йому вслід. — Це межа. Моя межа.
Двері грюкнули.
Олена залишилася сама. На кухні ще тримався запах чаю, змішаний із холодом, що тягнувся з прочиненого вікна. Десь у сусідньому під’їзді з телевізора лунала нав’язлива новорічна реклама.
Вона сіла й обхопила кухоль обома руками.
Щогрудня — одне й те саме. Але цього року я більше не вдаватиму, ніби мене все влаштовує.
Телефон мовчав. Годинник відмірював секунди. За шибкою сипався мокрий сніг.
За годину прийшло повідомлення.
«Я в мами. Нам треба серйозно поговорити. Після свят».
Олена погасила екран.
— Після свят, — повторила вона вголос. — Звісно.
Вона вже розуміла: далі буде тільки складніше. Попереду чекали і розмови, і рішення.