— Ти хоч усвідомлюєш, що щойно сказала? — Андрій завмер посеред кухні в куртці, з телефоном у руці, навіть черевиків не скинув. — І ти кажеш мені це в грудні. Просто перед Новим роком.
— Усвідомлюю, — рівно відповіла Олена й відпила ковток давно охололого чаю. — Саме тому й кажу зараз, а не тоді, коли вже буде пізно.
— Пізно — це коли? Коли мама остаточно заклякне у своєму будинку? — його голос став різкішим. — Коли вона зляже?
— Андрію, не влаштовуй виставу, — Олена подивилася йому просто в очі. — Ти щойно повернувся від неї. Вона жива, при тямі, здорова і, як ти сам сказав, “просто скаржиться”.
— Вона не скаржиться, вона просить допомоги! Це не одне й те саме!
— Ні, — Олена відсунула чашку. — Вона просить тебе зробити так, як зручно їй. А ти хочеш зробити так, як простіше тобі, тільки моїми силами.
Андрій коротко пирхнув — зло, нервово, майже з презирством.
— О, почалося. Ти знову все перекручуєш. Я сказав лише одне: мамі важко самій. Зима, сніг, старий будинок. Що тут можна перекрутити?
— А я сказала лише одне: я не готова тягнути це на собі. Ні тілом, ні нервами.
— А хто має?! — він ступив ближче. — Я сам? На твою думку, я з металу зроблений?
— Ти дорослий чоловік. І це твоя мама, — Олена ледь знизала плечима. — Я тебе не тримаю. Їдь. Допомагай. Роби те, що вважаєш правильним.
— Ти знущаєшся? — Андрій різко засміявся. — Ти сидиш у теплій квартирі, між іншим, у своїй, а моя мати там мерзне! І все, що ти можеш сказати: “Ну то їдь”?
— Я кажу: не затягуй мене туди, де я бути не хочу, — твердо промовила Олена. — Це принаймні чесно.
Він зірвав із голови шапку й жбурнув її на тумбочку.
— Ось тому мама тебе й не прийняла. Вона ще з самого початку казала: “Вона крижана, Андрію. Їй байдуже”.
— Передай своїй мамі, — Олена підвелася, — що я не зобов’язана їй подобатися. І тим більше не зобов’язана жити за її сценарієм.
— Ти себе чуєш?! — він уже майже кричав. — Це родина! Нормальні люди в грудні збираються разом, підтримують одне одного, готуються до свят!
— Саме так, — Олена гірко всміхнулася. — Нормальні. А в нас щогрудня одна й та сама вистава: твоя мама, її будинок, її труднощі й ти, який удає, ніби в нас із тобою немає власного життя.
«Грудень пахне мандаринами й сварками»
— Олено, — Андрій стишив голос і сів навпроти. — Давай по-людськи. Новий рік уже на порозі. Вона сама. Давай хоча б на свята заберемо її сюди.
Олена повільно вдихнула, наче перевіряла, чи правильно почула.
— Повтори ще раз.
— Ну… — він зам’явся. — Тимчасово. На кілька місяців. Поки морози.
— У мою квартиру? — уточнила вона.
— У нашу, — машинально виправив Андрій.
— Ні, — відрізала Олена.