— Не нашу, Андрію. Мою. І моя відповідь не зміниться: ні.
— Ти навіть говорити про це не збираєшся?!
— Я говорю про це вже третій рік поспіль, — Олена не підвищила голосу. — Щогрудня. Просто щоразу ти добираєш інші слова.
— Та ти боїшся відповідальності! — зірвалося в нього. — Тобі легше поставити стіну й сказати: «Мене це не стосується».
— Бо мене це справді не стосується, — так само рівно відповіла вона. — Я виходила заміж за тебе, а не за твою маму. І жити втрьох я нікому не обіцяла.
Андрій різко підвівся.
— А якщо я скажу, що без цього ми далі не зрушимо? Що тоді?
Олена пильно глянула на нього.
— Тоді, виходить, ми й так уже нікуди не рухаємось.
У кімнаті стало важко від тиші. Вона ніби осіла між ними густим шаром. За вікном хтось передчасно запустив феєрверк — криво, гучно й недоречно, як це часто буває в спальних районах ще задовго до свята.
— Ти мене шантажуєш? — майже пошепки спитав Андрій.
— Ні. Просто вперше кажу прямо.
«Я втомився розриватися між вами»
— Я виснажився, Олено, — він провів долонею по обличчю. — Справді виснажився. Мама тисне. Ти тиснеш. А я стою посередині, як дурень.
— Я на тебе не тисну, — Олена ледь хитнула головою. — Я лише не погоджуюся.
— Для тебе це одне й те саме. Якщо не так, як ти хочеш, значить, усі проти тебе.
— Ні. Якщо не так, як хочеш ти, то погана одразу я. Егоїстка. Черства. Безсердечна.
— Ти сама себе так називаєш.
— Ні, Андрію. Це ти мене так називаєш. І вже давно.
Він знову опустився на стілець і втупився в стіл.
— Вона сьогодні сказала, — глухо промовив він, — що якщо все так триватиме, будинок однаково колись перейде мені. Тільки вона не певна, що доживе.
Олена повільно підняла очі.
— Ось ми й дісталися головного.
— Не починай.
— Я не починаю. Я слухаю. Просто зараз ти думаєш не про те, як їй допомогти. Ти думаєш про те, що буде після.
— Це неправда!
— Правда. І ти сам це розумієш.
Андрій рвучко відсунув стілець.
— Знаєш що? Я поїду до неї. Просто зараз. А ти подумай. Добре подумай. Новий рік, Олено. Не найкращий час для ультиматумів.
— Це не ультиматум, — тихо сказала вона йому вслід. — Це межа. Моя межа.
Двері грюкнули.
«Тиша теж інколи стає відповіддю»
Олена залишилася сама. На кухні ще пахло чаєм і прохолодою з прочиненого вікна. Десь у сусідньому під’їзді з телевізора лунала весела новорічна реклама.
Вона сіла за стіл і обхопила долонями чашку.
Щогрудня — одне й те саме. Але цього року я більше не вдаватиму, ніби мене все влаштовує.
Телефон мовчав. Годинник рівно відмірював секунди. За склом сипав мокрий сніг.
За годину прийшло повідомлення.
«Я в мами. Нам треба серйозно поговорити. Після свят».
Олена погасила екран.
— Після свят, — уголос повторила вона. — Звісно.
Вона вже знала: далі буде тільки важче. Попереду чекали і розмови, і рішення.