— Халява скінчилася! Я заблокувала всі картки, і мій сорокадворічний чоловік уперше почув від мене: іди й заробляй сам!
Оксана прокинулася не від будильника. Її вирвало зі сну задушливе повітря в кімнаті: було так спекотно, ніби вона опинилася в переповненому автобусі в годину пік, де водій забув увімкнути кондиціонер, а пасажири щиро вірять, що свіже повітря шкодить здоров’ю.
Вона машинально втупилася в стелю. У кутку нерухомо сидів павук — єдина істота в цій квартирі, яка, здається, не мала жодних претензій до спеки.
«А може, йому теж зле, просто він мовчить. Не те що мої родичі», — гірко подумала Оксана й перевернулася на інший бік.
Із кухні вже долинав дзенькіт посуду. Отже, Галина Михайлівна підвелася. Оксана знала цей розклад майже напам’ять: свекруха вставала рівно о сьомій і відразу починала гриміти каструлями, ніби змагалася з комунальними службами за право першою розбудити будинок.
— Оксаночко, прокидайся, уже пів на восьму! — весело, майже з насмішкою пролунав її голос із кухні. — Ти ж у нас одна працюєш, не можна спізнюватися!
— Дякую, що нагадали, — пробурмотіла Оксана, сідаючи на ліжку. — Без вас я б, звісно, не здогадалася.
У коридорі її зустрів Артем. Він сидів у самих трусах, тримаючи в руці телефон, і з виглядом надзвичайної зосередженості щось прокручував на екрані. Обличчя в нього було таке серйозне, ніби саме зараз він ухвалював рішення державної ваги. Насправді ж, як чудово знала Оксана, чоловік вираховував, який футболіст сьогодні «має зайти» у ставках.
— Артеме, ти міг би хоча б одягнутися, — кинула вона, проходячи повз.
— А навіщо? — не відриваючи очей від телефона, знизав плечима він. — Я вдома. Тут своя атмосфера.
— Авжеж. Атмосфера мухобійки, — сухо зауважила Оксана.
Артем навіть не повів бровою. Схоже, його мозок цілковито поглинув коефіцієнт на «Динамо».
На кухні її одразу вдарив у ніс запах підгорілої вівсянки. Галина Михайлівна стояла біля плити в халаті й старанно мішала щось у каструлі.
— Я тобі каші наварила, — повідомила вона таким тоном, наче щойно здійснила подвиг. — Сили потрібні. На тобі ж уся сім’я тримається.
— Дякую, — відповіла Оксана, наливаючи собі каву, — але я зазвичай снідаю йогуртом.
— Та який то сніданок! — обурилася свекруха. — Каша — це основа. Я недарма все життя дітей у школі нею годувала.
Оксана зробила ковток кави й проковтнула їдку відповідь разом із гіркотою напою.
«Так, Галино Михайлівно, мабуть, саме тому діти на перервах бігли до буфету по булочки. Каша кашею, а нормальної їжі хочеться всім».
— Мам, можеш мені телефон поповнити? — гукнув із кімнати Артем. — У мене вже мінус на рахунку.
Оксана ледь не вдавилася кавою.
— Артеме, ти дорослий чоловік. Тобі сорок два роки. У тебе є дві руки й навіть диплом інженера. Невже так складно самому поповнити телефон?
Чоловік з’явився у дверях кухні, почухуючи живіт.
— Я б із радістю, тільки картка порожня. А ти в нас фінансова директорка, тобі простіше.
— Фінансова директорка? — Оксана криво всміхнулася. — А я думала, що я твоя дружина.
— І дружина теж, — невимушено кивнув Артем. — Два в одному, можна сказати.
Галина Михайлівна, звісно, одразу стала на бік сина.
— Оксаночко, ну чого ти шкодуєш? Ти ж заробляєш. Ми одна родина. Хіба сім’я не для того, щоб ділитися?
— Цікава логіка, — Оксана відпила кави й подивилася на свекруху скоса. — Чомусь ділюся завжди я, а решта тільки беруть.
На кухні повисла тиша. Навіть каша в каструлі, здавалося, перестала булькати.
— Знову починаєш? — насупилася Галина Михайлівна. — Не люблю я цієї твоєї скупості.
— Це не скупість, а звичайне відчуття справедливості, — твердо сказала Оксана. — Я не банкомат.
— Ну от, знову те саме, — зітхнув Артем. — Ранок тільки почався, а ти вже сиплеш звинуваченнями. Ти не розумієш, що все це від нервів? Треба простіше ставитися до життя.
— Простіше? — Оксана відчула, як роздратування гарячою хвилею піднімається в грудях. — Ти вже два роки сидиш удома й саме так “простіше” до всього ставишся. А твоя мати — це взагалі окрема історія.