живе з моєї зарплати, ще й своїм родичам роздає гроші, а я маю за все платити й мовчки ковтати?
— Ти перегинаєш, — рівним голосом озвався Артем і знову потягнувся до телефона. — Усе можна владнати.
— Авжеж, можна, — Оксана коротко кивнула. — Тільки чомусь владнувати завжди доводиться мені.
Вона різко поставила чашку в мийку. У маленькій кухні цей звук рознісся так гучно, ніби хтось вистрілив.
— Оксаночко, — примирливо почала свекруха. — Ми ж одна родина. Зараз усім непросто, але все якось налагодиться.
— Коли саме? — Оксана підвела очі. — Коли мені виповниться шістдесят і я, вже на пенсії, далі працюватиму, щоб ви й надалі спокійно сиділи вдома?
У відповідь запала тиша.
Оксана важко видихнула. У голові раптом майнула болюча думка:
«Може, це справді моя провина? Я сама їх до цього привчила. Спершу просто виручила, потім ще раз, потім знову… А тепер утримую двох дорослих нероб, які сприймають це як щось абсолютно нормальне».
Телефон подав короткий сигнал — нагадування про черговий платіж за іпотеку. Оксана глянула на екран, і в животі неприємно стиснуло.
— До речі, — раптом згадала вона, — хто вчора зняв із моєї картки п’ятдесят тисяч гривень?
Артем здивовано підняв брови.
— Це не я. У мене ж немає доступу, — відповів він.
Галина Михайлівна закашлялася й опустила погляд у свою тарілку.
— Мамо? — голос Оксани став крижаним.
— Ну… розумієш… у моєї племінниці неприємності. Вона в борги влізла. А ми ж рідні люди, треба допомагати.
— Якій ще племінниці? — Оксана ледве стримала крик. — У мене іпотека, комунальні платежі, щоденні витрати. Ти навіть не спитала!
— Оксаночко, — лагідно, майже улесливо протягнула свекруха, — ти не так це сприймаєш. Це тимчасово. Ми все повернемо.
— Ви? Повернете? — Оксана раптом засміялася, та сміх вийшов нервовий, аж сльози виступили на очах. — Удвох, так? Один живе на ставках, друга — на чужих бідах. І саме ви мені все віддасте?
— Ти стала злою, — тихо промовив Артем, похитавши головою. — Раніше ти була іншою.
— Ні, Артеме, я була такою самою. Просто раніше мовчала.
Вона подивилася на них обох і раптом чітко зрозуміла: досить. Треба міняти правила.
— Усе. Годівниця зачиняється, — сказала Оксана й дістала з сумки банківську картку. — Сьогодні я заблокую всі додаткові картки, а гроші переведу туди, де ви до них не дістанетеся. Від цього дня кожен живе за власний рахунок.
Артем застиг із відкритим ротом, ніби збирався щось сказати, але жодного звуку не видав. Галина Михайлівна сплеснула руками:
— Оксано! Ти що, з глузду з’їхала? Ми ж сім’я!
— Саме так, — холодно відказала Оксана. — Сім’я — це підтримка. А в нас це більше схоже на паразитування.
Вона розвернулася й пішла до кімнати, залишивши їх на кухні в такій тиші, що було чути, як гуде холодильник.
«Я це зробила. Справді сказала вголос. Тепер побачимо, що буде далі».
Після вчорашньої заяви в квартирі повисло мовчання — важке, задушливе, як стара масивна люстра, яку всі давно хочуть зняти, але ніхто не наважується торкнутися. Оксана лягла в спальні й довго дивилася в стелю, ніби саме там мав з’явитися напис із відповіддю, що робити далі. Та відповіді не було.
Ранок почався з грюкання дверима. Артем показово човгав коридором у капцях. Було очевидно: він навмисно ступає гучніше, щоб вона точно почула. То виходив у вітальню, то повертався, шарудів пакетами, знову кудись ішов. Наче привид із розладом шлунка блукав квартирою й шукав, на кого образитися.
— Оксано, — нарешті порушив він тишу. — Ти це серйозно вчора сказала? Сховала гроші?
Оксана саме наливала собі каву.
— Не сховала. Переклала туди, де ви не зможете ними розпоряджатися. Це називається — зберегла.
— Це зрада, — Артем одразу перейшов у наступ. — Після всього ти так зі мною вчиниш?
— Після всього? — Оксана підняла брови. — Після того, як я два роки утримую тебе й твою маму?
— Я тобі чоловік чи хто?! — підвищив голос Артем. — Я маю право!
— Маєш, — спокійно відповіла вона. — На власну зарплату.
Саме в цю мить до кухні влетіла Галина Михайлівна.