— Ти серйозно хочеш, щоб я годувала твою рідню? — приголомшено спитала Галина, переводячи погляд із чоловіка на порожні полиці кухонної шафки. — Денисе, ти сам бачиш: тут узагалі нічого немає!
Денис стояв у дверях кухні, схрестивши руки на грудях. За його спиною ніяково тупцювали брат Максим і сестра Леся.
— Галю, не влаштовуй виставу, — буркнув він. — Сходи до магазину, купи щось. У нас гості.
— Гості? — Галина повільно зачинила шафку. — Твої родичі заявилися без жодного попередження, ти спустив усю зарплату на свої забавки, а тепер чекаєш, що я з порожнього місця накрию стіл?
Максим відсунув брата плечем і зайшов на кухню. Його кругле обличчя блищало від поту, хоч надворі було зовсім не спекотно.
— Галю, ну годі тобі, — протягнув він. — Ми ж не чужі люди. Невже так важко щось приготувати? — і важко опустився на табурет, який під ним жалібно заскрипів.
Слідом зайшла Леся. Вона оглянула скромну кухню з таким виглядом, ніби потрапила в комору, а не в оселю.
— Денис казав, що ти чудова господиня, — кинула вона, проводячи пальцем по стільниці. — Хоча, судячи зі стану шафок…
— Досить! — Галина різко підняла руку. — По-перше, Денис прекрасно знав, що грошей у нас немає. По-друге, йому було відомо, що продуктів удома теж немає. І по-третє, він жодним словом не обмовився, що ви приїдете.
— То й що? — Денис лише знизав плечима. — Позич у сусідів.
За три роки шлюбу Галина вперше так виразно відчула, з ким насправді пов’язала життя.
— У сусідів? Денисе, ти забув, що ми досі винні подружжю Антоненків дві тисячі? А Оксані Михайлівні — ще тисячу?
— Ти, як завжди, усе перебільшуєш, — відмахнувся він. — Максиме, Лесю, посидьте у вітальні. Я зараз усе владнаю.
Коли родичі, невдоволено перезирнувшись, вийшли, Денис підступив до дружини майже впритул.
— Галю, не ганьби мене. Вони з іншого міста добиралися. Що вони про мене подумають?
— А про мене ти думав, коли витратив наші останні гроші на нову приставку? — Галина відступила на крок. — Денисе, у моєму гаманці двісті гривень. Це все, що залишилося до твоєї наступної зарплати.
— Купи макарони й сосиски. Вигадай щось.
— Ні.
Денис розгублено кліпнув.
— Що означає — ні?
— Означає, що я не збираюся принижуватися перед твоєю ріднею й удавати, ніби в нас усе чудово. Хочеш їх нагодувати — годуй сам.
У цей момент у дверях кухні знову з’явився Максим.
— Брате, ми їсти хочемо. Дорога була довга.
— Максиме, зараз… хвилинку, — Денис нервово провів рукою по волоссю.
— Галина, значить, не хоче готувати? — посміхнувся Максим. — Гарну ж ти собі дружину вибрав. Моя Світлана такого ніколи б не втнула.
— Твоя Світлана, — крижано відповіла Галина, — отримує від тебе гроші на господарство. А я від Дениса маю самі обіцянки.
Максим почервонів, різко розвернувся й вилетів із кухні, грюкнувши дверима так, що здригнулася стіна.
— Тепер задоволена? — прошипів Денис. — Ти виставила мене посміховиськом перед братом!
— Я? — Галина коротко засміялася. — Денисе, ти сам щодня себе виставляєш у найгіршому світлі. Коли приносиш додому чергову непотрібну іграшку замість продуктів. Коли сиплеш обіцянками й жодної не виконуєш. Коли брешеш мені — і самому собі теж.
— Замовкни! — заревів Денис так голосно, що навіть у вітальні все враз стихло.