З вітальні одразу вбігла Леся, перелякана й водночас обурена.
— Що тут відбувається? — вона кинула докірливий погляд на Галину. — Денисе, ти взагалі бачиш, що твоя дружина вже зовсім знахабніла?
Галина повільно повернула голову до неї. У її голосі не було крику — лише холодна, втомлена рішучість.
— Ще одне слово, Лесю, — сказала вона, — і я розповім твоєму Орестові про ті “невинні зустрічі”, які ти влаштовуєш з Артемом із сусіднього будинку.
Леся вмить зблідла. Її впевненість осіла, наче проколота повітряна кулька, і вона мимоволі відступила на крок.
— Ти…
— Я багато чого знаю, — урвала її Галина й підхопила свою сумку. — А тепер вибачте, я йду.
Денис рвучко став перед нею, загородивши вихід.
— Куди це ти зібралася?
— До мами, — спокійно відповіла Галина. — Там, принаймні, ніхто не вимагає, щоб я з порожніх полиць нагодувала цілу зграю родичів.
— Підеш — можеш більше не повертатися! — зірвався Денис.
Галина вже майже дійшла до дверей, але на мить зупинилася. Повільно озирнулася через плече й гірко всміхнулася.
— Знаєш, Денисе, це, мабуть, найкраща пропозиція, яку я чула від тебе за останній рік.
Мати прийняла її без жодних розпитувань. Надія Сергіївна просто міцно обійняла доньку, провела на маленьку кухню й посадила за стіл.
— Розповідай, — коротко сказала вона, наливаючи чай.
І Галина розповіла все. Про порожні шафки. Про нахабних родичів, які з’явилися без попередження й одразу зажадали частування. Про Денисові претензії, крики та звичку перекладати на неї всі свої провали.
— І ти пішла? — мати схвально кивнула. — Правильно зробила. Скільки можна було тягнути на собі цього неробу?
— Мамо, я ж його любила…
— Любила, — тихо повторила Надія Сергіївна. — Чуєш? У минулому часі. Бо без поваги любов довго не живе.
Саме тоді задзвонив телефон Галини. На екрані висвітилося ім’я Дениса. Вона подивилася на нього кілька секунд і скинула виклик.
— Не бери, — порадила мати. — Нехай сам розбирається зі своєю родиною.
Телефон ще кілька разів заходився дзвінками, потім почали сипатися повідомлення. Галина не відкрила жодного.
— Знаєш, — Надія Сергіївна долила їй чаю, — я тобі ніколи цього не казала, але Денис мені не сподобався від самого початку. Надто вже багато він про себе думав. А для інших поруч із ним місця ніби й не лишалося.
— Чому ж ти мовчала?
— А ти б тоді мене почула? Закохані рідко прислухаються до здорового глузду.
Галина сумно всміхнулася. Мати мала рацію.
Тим часом у квартирі Галини й Дениса розгорталася справжня сцена. Максим ходив кімнатою з кутка в куток, розмахував руками й не міг заспокоїтися:
— Ти це бачив? Ти бачив, як вона поводиться? Гостей навіть не нагодувала!
— Максиме, та заспокойся вже, — Денис нервово метався між кухнею та вітальнею, марно намагаючись знайти хоч щось їстівне.
— Я ж казала, що вона тобі не пара, — вставила Леся. — Пам’ятаєш? Я одразу говорила: ця Галина тобі не підходить.
— Досить! — гаркнув Денис. — Якщо ви такі розумні, ідіть у готель!
— У готель? — Максим аж вирячив очі. — Ти рідного брата в готель відправляєш? Я спеціально до тебе приїхав, думав, посидимо по-сімейному…
— По-сімейному, — Денис криво посміхнувся, відчиняючи порожній холодильник. — Тут, окрім кетчупу й простроченого йогурту, немає нічого.
— Це все твоя Галина винна, — Леся плюхнулася на диван. — У нормальної дружини завжди є якийсь запас.
— У нормальної дружини зазвичай є нормальний чоловік, — раптом вирвалося в Дениса.
Брат із сестрою ошелешено перезирнулися.
— Ти що… її захищаєш? — недовірливо спитав Максим. — Вона ж кинула тебе й утекла до матусі, а ти ще стаєш на її бік?
Денис важко опустився на стілець. Лише тепер до нього по-справжньому дійшло, що сталося. Галина пішла. Просто взяла сумку — і пішла. І найгірше було те, що він розумів: вона мала рацію.
— Знаєте що, — він підвів голову, — їдьте додому. Мені треба подумати.
— Додому?! — у кімнаті повисло обурене здивування.