Через холодильник за двадцять вісім тисяч гривень ми з Тарасом примудрилися розсваритися дужче, ніж тоді, коли підбирали кухонний гарнітур і майже два тижні сперечалися через кожну шухляду та шафку.
Холодильник був потрібен моїй мамі. Її старий уже давно то вмикався, то знову починав чудити, а майстер після чергового ремонту прямо сказав: вкладати в нього гроші більше немає сенсу. Мама знайшла найзвичайнішу модель, без модних функцій і зайвих наворотів. У неї було п’ятнадцять тисяч, а решту — трохи більше ніж тринадцять — я планувала докласти сама.
Наші сімейні заощадження лежали на накопичувальному рахунку, відкритому на моє ім’я. Так склалося не через недовіру, а просто з практичних міркувань: комуналку, великі покупки й витрати на ремонт найчастіше оплачувала я, а Тарас щомісяця переказував туди свою частку. Окремо в кожного залишалися гроші на власній картці, і ми зазвичай не допитували одне одного, куди саме вони витрачаються.
До того вечора така схема нас обох цілком влаштовувала.
Нове правило народилося просто за вечерею. Я згадала про мамин холодильник ніби між іншим, коли ми вже збиралися прибирати тарілки зі столу.
— Їй бракує тринадцяти тисяч восьмисот. Я додам із накопичень, а наступного місяця покладу туди трохи більше, — сказала я.
Тарас глянув на мене так, наче я запропонувала зняти половину грошей, відкладених на ремонт.
— Чому з накопичень? Перекинь зі своїх.
Спершу мені здалося, що він просто нервує через кухню. Ми й справді планували міняти її восени, але на рахунку вже лежало понад двісті тисяч, тож ці тринадцять із хвостиком нічого кардинально не змінювали.
— А в чому різниця? — не зрозуміла я. — Навесні твоїй мамі на нову пральну машину ми додавали шістнадцять тисяч саме звідти.
Тарас мовчки відніс свою тарілку до мийки, витер руки рушником і лише тоді відповів:
— Тоді я не подумав. Давай узагалі припинимо так робити. Батьки — дорослі люди, і в кожного з нас є свої родичі.
— Тобто твоїй мамі ми вже допомогли разом, а моїй я тепер маю допомагати сама? — перепитала я.
Він роздратовано видихнув і вимовив так, ніби оголошував остаточне рішення:
— Кожен сам утримує свою рідню.
А потім пояснив: на його думку, саме так буде справедливо. Спільні накопичення мають іти лише на наші потреби, а якщо комусь хочеться підтримати батьків, братів чи сестер, то робити це треба з тієї частини зарплати, яка залишається в особистому розпорядженні.