Першою Світлані зателефонувала не мати й навіть не брат. На зв’язку опинилася зовсім стороння жінка — відпочивальниця, яка лише тиждень тому заселилася до її будинку разом із чоловіком та дитиною.
— Перепрошую, але тут якась дивна ситуація, — тихо сказала вона, очевидно намагаючись, щоб люди біля хвіртки не почули її слів. — Під воротами стоїть родина з валізами. Вони називають ваше ім’я і кажуть, що приїхали до родички.
У слухавці брязнула металева засувка, а за мить Світлана почула голос, який упізнала одразу. Це була Оксана, дружина її брата.
— Дівчино, ми зараз усе з’ясуємо. Ви тільки покличте Світлану й відчиніть, будь ласка. Діти після дороги ледве на ногах тримаються.
Світлана мимоволі глянула на годинник.
До другої залишалося п’ятнадцять хвилин. Вона сиділа у своїй міській квартирі й саме розкладала перед собою рахунки, пов’язані з ремонтом даху. Власне, через ці витрати вона й наважилася вперше за літо здати приморський будиночок відпочивальникам.
— Ворота не відчиняйте, — чітко й твердо промовила вона. — Перейдімо на відеозв’язок. Я зараз усе поясню.
Родичі розподілили кімнати ще навесні.
Невеликий будинок у селищі біля моря Світлана купила шість років тому. До батьківської спадщини чи якогось спільного сімейного майна він не мав жодного стосунку. Щоб зібрати потрібну суму, вона продала свою однокімнатну квартиру, додала всі заощадження, а решту позичила в знайомої. Борг потім виплачувала ще два роки.
Сам будинок не був розкішним, зате стояв міцно й надійно. Усередині були дві спальні, прохідна вітальня, кухня та веранда. До моря можна було дійти хвилин за п’ятнадцять спокійною ходою, якщо дорогою не завертати до крамниць.
Перші кілька років Світлана майже все літо проводила там сама. Згодом почала дозволяти рідним приїжджати ненадовго — погостювати кілька днів.
Та ці «кілька днів» дуже швидко й непомітно перетворилися спершу на тиждень, а потім і на два чи навіть три.
Тарас приїжджав із дружиною Оксаною та синами. Часом до них приєднувалася і Світланина мати. Харчі родичі здебільшого купували власним коштом, зате витрати на світло, воду й подальше прибирання ніби взагалі не брали до уваги.
Після їхнього від’їзду Світлана витрушувала пісок із постільної білизни, збирала по меблях вологі рушники, які там залишили сохнути, і довго відмивала кухню.
Щоразу вона сердилася, сварила себе й давала обіцянку більше такого не дозволяти.
Але минав рік, знову наставало літо, і Світлана вкотре передавала Тарасові ключі.
Тепер вона добре розуміла: значною мірою сама привчила родичів до думки, що її дім біля моря — це безкоштовне місце для їхніх канікул.
У березні Оксана написала в загальний сімейний чат, що після завершення шкільного табору в молодшого сина вони планують їхати до моря й залишитися майже до останніх днів серпня.
У повідомленні вона вже впевнено розписувала, де хто має оселитися: їм із Тарасом відводила велику спальню, для мами призначала меншу кімнату, а щодо хлопців теж мала готовий план.