— Будинок купили? Чудово! Ми тут уже всією родиною вирішили: літо проведемо у вас, — урочисто повідомила Галина Сергіївна й, задоволено всміхаючись, поклала долоні на кухонний стіл.
Олена повільно причинила дверцята холодильника. Спершу її погляд зупинився на свекрусі, а тоді перейшов до Світлани, яка вже встигла обійти кімнати разом із двома дітьми. Чоловік Світлани, Тарас, залишився надворі: з таким діловитим виглядом розглядав місце біля сараю, ніби подумки уже облаштовував там власну майстерню.
Максим сидів навпроти матері й не озивався. Олена помітила, як він кілька разів провів пальцями по краю кухля, і одразу зрозуміла: чоловік гарячково шукає формулювання, яке нікого не зачепить.
Такі слова він підбирав завжди. І майже щоразу все завершувалося однаково: Максим погоджувався на чужі умови, а розгрібати наслідки доводилося Олені.
За прочиненим вікном без угаву сюрчали коники. Серпневе сонце вже добре прогріло подвір’я, хоча ранок лише трохи перевалив за десяту. На щойно пофарбованому фасаді різко біліли лиштви, біля ґанку стояли мішки із землею, а вздовж стежки були складені дошки для майбутніх грядок.
Цей будинок подружжя придбало на початку літа. Невеликий, одноповерховий, із двома спальнями, кухнею-вітальнею та ділянкою, до якої попередні господарі кілька років майже не торкалися. Купівля стала результатом довгих заощаджень, відмови від зайвих поїздок і безкінечних переглядів оголошень.
Олена з Максимом познайомилися шість років тому на дні народження спільного знайомого. За кілька місяців вони зрозуміли, що постійно їздити одне до одного через усе місто — марна трата сил і часу, тож винайняли квартиру разом. А ще через рік побралися.
Про власний дім заговорили майже одразу після весілля. Їм не потрібні були ні високий паркан, ні три поверхи, ні величезний сад. Хотілося простого місця, куди можна приїхати після роботи, відчинити вікна, повозитися на ділянці й не чути за стіною сусідського телевізора.
Кілька років вони відкладали гроші, придивлялися до районів і щовечора переглядали нові пропозиції. Коли нарешті назбирали суму для першого внеску, зупинилися на будинку в селищі, звідки до міста можна було дістатися без виснажливих заторів.
Оформили житло у спільну власність, і кредит також узяли на двох. Кожна дошка, кожна банка фарби, кожна упаковка кріплень потрапляла до їхнього спільного списку витрат. Вони добре усвідомлювали, скільки ще доведеться виплачувати і скільки грошей знадобиться, щоб утримувати будинок та подвір’я до ладу.
Щойно отримали ключі, одразу взялися до роботи.
Фасад був вицвілий, тому Максим зчищав старе покриття, а Олена фарбувала нижню частину стін. Надвечір у них обох від утоми тремтіли руки, проте вранці вони знову виходили надвір із пензлями.
Кухонні меблі привезли розібраними. Максим довго звіряв деталі з інструкцією, Олена розкладала кріплення й позначала на аркуші уже зібрані модулі. Двічі довелося розкручувати шафку, бо напрямні закріпили не з того боку. Вони сперечалися, сміялися зі своєї самовпевненості й ближче до півночі все-таки довели справу до кінця.
На ділянці роботи було не менше. Стару траву прибрали, сухе гілля вивезли, стежку до сараю розчистили. Олена збиралася восени підготувати місце для ягідних кущів, а Максим мріяв зробити біля будинку навіс.
Працювали вони після роботи й майже кожні вихідні. Іноді засинали одразу після вечері, так і не встигнувши обговорити плани на завтра. Але ця втома не дратувала. Навпаки, кожен пофарбований клаптик стіни, кожна встановлена полиця і кожен метр очищеної стежки нагадували: вони стараються для себе.
Про купівлю вирішили розповісти лише найближчим родичам.
Олена кілька днів не викладала світлин, бо будинок іще здавався їй занадто незавершеним. На ґанку лежали інструменти, у вітальні височіли коробки, частина ділянки досі була заросла бур’янами.
Максим розсміявся, коли дружина вкотре відмовилася фотографувати кухню.
— Ми ще рік щось дороблятимемо. Так можна й до наступного літа все приховувати.
У п’ятницю ввечері Олена все ж зробила кілька фото: фасад, яблуні, кухню і Максима з шурупокрутом біля напівзібраної лавки. Світлини вона надіслала в родинний чат і написала, що вони нарешті переїхали у власний заміський будинок.
Відповіді посипалися майже миттєво.
Спершу всі вітали. Двоюрідна тітка Максима побажала подружжю спокою й затишку. Світлана попросила показати дитячі кімнати. Галина Сергіївна написала, що давно казала синові: свіже повітря за містом корисніше за будь-які ліки.
Та вже за пів години розмова непомітно змінила напрям.
Світлана поцікавилася, чи є поблизу озеро. Тарас запитав, чи можна поставити у дворі великий мангал. А свекруха взялася міркувати, що дітям значно краще проводити канікули не в місті.
Олена читала повідомлення й дедалі більше хмурилася.
— Вони вже собі відпочинок планують, — сказала вона чоловікові.
Максим зазирнув у телефон.
— Та просто радіють за нас.
— Світлана написала, що привезе надувний басейн і поставить його біля яблуні.
— Вона жартує.
— Тоді чому твоя мама питає, яка кімната в нас вільна?
Максим швидко прогорнув листування.
— Не накручуй себе. Вони ж розуміють, що будинок невеликий.
Олена сперечатися не стала. У їхній родині часто виникали гучні плани, які так і залишалися повідомленнями в чаті. Вона вирішила, що за день-другий усі охолонуть до новини й повернуться до своїх справ.
Але вже в неділю вранці біля хвіртки зупинилися дві машини.
Подружжя саме поралося на кухні. Олена витирала нові полиці, а Максим прикручував ручки до дверцят.
Першим на подвір’я зайшов Тарас. В одній руці він тримав пакет, у другій — складаний стілець.
— Зустрічайте гостей!
Слідом за ним з’явилася Світлана з дітьми. Галина Сергіївна йшла останньою разом із чоловіком, Богданом Дмитровичем.
Ніхто з них заздалегідь не попередив про приїзд.
— Ви до нас надовго? — запитала Олена після привітання.