— А з якої радості ви прийшли саме до мене? У вас же є улюблена донечка, якій ви подарували квартиру!
Оксана стояла в коридорі, міцно схрестивши руки на грудях. На обличчі — жодної усмішки, лише холодний, прямий погляд. Валентина Петрівна, невисока худорлява жінка з тонко стиснутими губами, обережно переступила поріг і поставила біля ніг стару картату валізу. Від неї тягнуло нафталіном і ліками. Поруч ніяково тупцював Андрій, Оксанин чоловік, не знаючи, куди подіти очі.
Валентина Петрівна випросталася настільки, наскільки дозволяла хвора спина, і глянула на невістку майже з викликом.
— Соломійці зараз не до мене, у неї ремонт. А ви тут удвох у двокімнатній квартирі живете. Невже для матері чоловіка не знайдеться хоч якогось куточка?
— Куточка? — Оксана криво всміхнулася. — Ви свою трикімнатну на проспекті Перемоги доньці відписали. От нехай вона вам той куточок і виділить. У нас, між іншим, спальня та вітальня, поєднана з кухнею. Де ви плануєте розміститися? На розкладачці між холодильником і телевізором?
Андрій тихо кашлянув.
— Оксано, ну досить. Мама поживе трохи. Лише поки в Соломії ремонт.
— Трохи? — Оксана різко повернулася до чоловіка. — Ти сам у це віриш? Соломія виставила її одразу після оформлення документів. Ти чудово розумієш, як усе буде далі. Спершу ремонт, потім у неї з’являться проблеми, згодом — якийсь чоловік, якому стара жінка заважатиме. А твоя мама залишиться тут. У нас. Назавжди.
Валентина Петрівна сплеснула руками.
— Яка ж ти безсердечна! Андрію, скажи їй хоч ти! Я ж тебе виростила, ночами не спала, останнє віддавала!
— Останнє ви віддали Соломії, — сухо кинула Оксана. — І не останнє, а все. Цілу квартиру. А нас із Андрієм ви за людей не мали. Він вам хто? Син? Чи просто родич для годиться?
Андрій важко зітхнув. Він утомився від цього скандалу ще до того, як той по-справжньому почався. Йому було прикро і за себе, і за дружину, але перечити матері він так і не навчився. Валентина Петрівна завжди вміла тиснути на його почуття обов’язку. А сестра Соломія змалку була улюбленицею. Їй сходило з рук усе: пропуски в коледжі, розбита батькова машина, невдалі шлюби. Андрій же ріс тихим, зручним, слухняним. Закінчив технікум, пішов працювати, разом з Оксаною узяв квартиру в іпотеку. І тепер стояв між двома вогнями, не наважуючись остаточно стати ні на чий бік.
— Андрійку, — Валентина Петрівна враз змінила тон на жалісливий. — У мене тиск підскочив. Дай хоч присісти після дороги.
Андрій підхопив валізу й відніс її до стіни в передпокої. Оксана з місця не зрушила.
— Нехай проходить на кухню. Я зроблю чай. Але хочу почути правду. Ви квартиру продали чи подарували?
Валентина Петрівна роззулася, дістала з пакета власні капці, взулася й, спираючись на синову руку, повільно пройшла на кухню. Сіла за стіл, склавши долоні перед собою.
— Подарувала, — ледь чутно промовила вона. — Соломійка обіцяла, що я житиму в кімнаті з вікнами у тихий двір. Казала, що доглядатиме мене. А щойно я підписала папери, вона змінила замки. Сказала, що їй потрібен особистий простір. Що я заважаю її приватному життю.
Оксана розлила чай у три чашки. Її пальці трохи тремтіли, та голос залишався рівним.
— І тепер ви хочете, щоб ми прихистили вас після такої зради? Ви ж нас ні в що не ставили. На новосілля до Соломії не покликали. Андрієві на день народження телефонуєте раз на пів року, та й то лише коли щось потрібно.
— Оксано, — втрутився Андрій, — мамі й без того важко.
— Мені теж нелегко, Андрію. Мені боляче дивитися, як твоя мати топчеться по твоїй гідності. Ти працюєш на двох роботах, щоб ми могли платити іпотеку. А твоя сестра отримала житло просто так. І тепер твоя мама сидить на нашій кухні так, ніби все це цілком нормально.
Валентина Петрівна знову стиснула губи.
— Андрій — чоловік. Він мусить забезпечувати родину. А Соломійка — тонка, творча душа. Їй важко в цьому житті.
— Творча душа, — гірко повторила Оксана. — Вона за все життя жодного дня нормально не працювала. Спершу жила за ваш рахунок, тепер житиме у вашій квартирі. А ми маємо тулитися разом із вами на тридцяти квадратних метрах.
Андрій надто різко поставив чашку на стіл. Чай хлюпнув через край.
— Досить! Мама залишається. Я так вирішив.
Оксана довго дивилася на чоловіка.
— Ти вирішив? А моя думка взагалі когось цікавить?
— А куди їй іти? На вулицю?
— Нехай іде до тієї, кому подарувала квартиру. Нехай вимагає свою кімнату. Якщо в договорі дарування не було окремої умови про зняття з реєстрації, вона має право там проживати. Вона там зареєстрована?
Валентина Петрівна густо почервоніла.
— Ні. Соломійка попросила виписатися заздалегідь. Сказала, так буде простіше оформити субсидію.
— Господи, — Оксана закрила обличчя долонями. — Ви навіть з реєстрації знялися. Ви хоч трохи думали? Соломія просто викинула вас, як стару тумбочку, а тепер ви хочете, щоб ми вас підібрали.
Андрій підвівся з-за столу.
— Я не вижену рідну матір на вулицю. Навіть якщо вона вчинила нерозумно. Вона моя мама.
— Твоя мама, — Оксана теж піднялася. — Гаразд. Нехай живе. Але запам’ятайте, Валентино Петрівно: я терпітиму вас тут лише з поваги до вашого сина. Господарювати в цій квартирі ви не будете. Це наше житло. Ми з Андрієм купили його ще до шлюбу, але виплачуємо разом. Ви тут гостя. От і поводьтеся як гостя.
Валентина Петрівна стиснула губи ще дужче, проте промовчала. Вона повільно підвелася й пішла до вітальні. Оксана почула, як рипнув диван і як свекруха важко зітхнула, вмощуючись на новому місці.