Андрій підійшов до дружини й мовчки обійняв її за плечі.
— Дякую, — ледь чутно промовив він їй на вухо.
— Не треба, — так само тихо відповіла Оксана. — Я роблю це не для неї. Для тебе.
Та вночі сон до Оксани так і не прийшов. Вона лежала поруч із чоловіком, слухала його рівне дихання й знову та знову прокручувала в голові все, що сталося. Слова свекрухи, її скарги, ця дивна покірність — усе складалося в неприємну картину. Щось тут не сходилося. Валентина Петрівна надто швидко прийняла правила. Надто спокійно пішла на диван. Надто легко проковтнула приниження. Жінка з таким характером, звикла розпоряджатися й тиснути на інших, не могла просто так скласти зброю.
Оксана обережно підвелася, накинула халат і вийшла з кімнати. У коридорі тьмяно світив нічник. Біля валізи Валентини Петрівни стояла її сумка. Оксана чудово розуміла: ритися в чужих речах — негідно. Але внутрішній голос уперто шепотів, що саме там може бути відповідь. Вона присіла навпочіпки й повільно розстебнула блискавку.
Усередині лежали гаманець, носовичок, блістери з пігулками й кілька паперів. Оксана витягла складений аркуш і розгорнула його. Це виявилася копія договору дарування. Вона швидко пробігла очима рядки — і раптом застигла.
У розділі про обов’язки обдарованої особи було зазначено, що та зобов’язується надати дарувальниці право довічного проживання у відчуженому житлі. Нижче стояв підпис Соломії. Оксана перегорнула сторінку. На звороті від руки було дописано: дарувальниця добровільно відмовляється від цього права й претензій не має. Під приміткою стояв підпис Валентини Петрівни.
Але виглядав він дивно. Літери тремтіли, лінії уривалися, ніби старечу руку хтось спрямовував або ж жінка підписувала папір у такому стані, коли вже не могла чинити опір.
Оксана мимоволі ковтнула. Тепер усе набувало зовсім іншого змісту. Валентина Петрівна не просто віддала квартиру доньці. Вона ще й підписала відмову від права там мешкати. Добровільно? Навряд чи. Соломія провернула все значно хитріше, ніж здавалося спочатку. І тепер свекруха розуміла: назад дороги майже немає. Але чому вона приховала цей документ від сина? Чому не показала Андрієві?
Із вітальні долинув ледь чутний шурхіт. Оксана поспіхом поклала папери назад у сумку, застебнула її й повернулася до спальні. Андрій спав. Вона лягла поряд, утупилася в стелю й довго не могла заплющити очей. Думки метушилися одна за одною. Якщо Валентина Петрівна мовчить про договір, значить, їй соромно. Або вона щось приховує навмисно. А може, просто не хоче, щоб син дізнався, наскільки нерозважливо вона вчинила.
Та одне Оксана зрозуміла чітко: тепер у неї був вагомий аргумент. І нехтувати ним вона не збиралася.
Наступного дня, коли Андрій пішов на роботу, Оксана вирішила поговорити зі свекрухою відверто. Валентина Петрівна сиділа на дивані й перебирала старі фотографії, які привезла із собою. Оксана сіла навпроти.
— Валентино Петрівно, я бачила ваш договір дарування.
Свекруха сіпнулася й підвела очі.
— Ти лазила в моїй сумці?
— Так. І не шкодую. У договорі написано, що ви мали право жити в тій квартирі довічно. А на звороті — ваша відмова від цього права. Навіщо ви її підписали?
Обличчя Валентини Петрівни зблідло.
— Це тебе не стосується.
— Стосується, — твердо сказала Оксана. — Ви тепер у моєму домі. Я повинна розуміти, з ким маю справу. Ви відмовилися від можливості жити у власної доньки. Чому? Вона вас примусила?
Свекруха довго мовчала. Потім важко зітхнула.
— Соломійка сказала, що це дрібна формальність. Мовляв, я все одно залишуся в неї, а папір потрібен лише для того, щоб із квартирою не було проблем перед продажем. Я повірила й підписала. Я не думала, що вона так зі мною вчинить.
— Вона ваша донька. І саме тому ви мали б думати.
— Вона моя кров, — голос Валентини Петрівни затремтів. — Я довіряла їй більше, ніж собі.
Оксана похитала головою.
— І що далі? Ви збиралися мовчати? Оселитися в нас і вдавати, ніби нічого страшного не сталося?
— А що мені робити? — свекруха різко підвищила голос. — До суду йти? Відбирати в неї квартиру? Соломійка ж тоді пропаде! У неї кредити, плани, вона сама не витягне!
— А ви витягнете? — Оксана нахилилася вперед. — Ви залишилися без житла, без заощаджень, без реєстрації місця проживання. У вас пенсія, мабуть, тисяч десять гривень. Ви все життя тягнулися за донькою, жили її потребами, а вона виставила вас, як непотрібну річ. І ви все одно її виправдовуєте?
Валентина Петрівна закрила обличчя долонями.
— Я не вмію інакше. Я завжди любила її більше. Андрій сильний, самостійний, він упорається. А Соломійка слабша, їй треба допомагати.
Оксана підвелася.
— Ви хоч усвідомлюєте, що робите із сином? Він працює без відпочинку, щоб виплачувати квартиру, у якій ви тепер сидите. А його сестрі все дісталося просто так. І після цього у вас вистачає сил захищати її.
Свекруха не відповіла. Вона лише відвернулася до вікна. Оксана зрозуміла: далі говорити марно. Вона взяла телефон і вийшла на кухню. Пальці самі набрали номер Соломії. Один гудок, другий, третій.
— Алло, — пролунало в слухавці невдоволено.
— Соломіє, це Оксана. Твоя мати зараз у нас. І нам із тобою треба поговорити.
— Про що? — голос золовки миттєво став крижаним. — Про те, що вона не впоралася з найпростішим? Я купила їй квартиру, зробила ремонт, а вона раптом не захотіла зі мною жити.
— Не захотіла? — Оксана коротко всміхнулася. — Ти змінила замки. Ти підсунула їй відмову від права на житло. Ти просто викинула власну матір за двері.
— Це наша сімейна справа. Не лізь туди, куди тебе не просять.
— Уже влізла. І знаєш що? Твоя мати може звернутися до суду. Вона має підстави вимагати визнання угоди недійсною, якщо доведе, що підписувала документи під впливом обману. І докази в нас є.
У слухавці запала тиша. За кілька секунд Соломія розсміялася.
— Нехай спробує. Вона проти мене не піде. Я її донька. Вона мене любить.
— Побачимо, — сухо відповіла Оксана й завершила виклик.
Увечері Андрій повернувся додому втомлений.