Остап завмер посеред передпокою з телефоном у руці. Екран саме згас після вхідного дзвінка. Цей номер він знав напам’ять: він з’являвся завжди в п’ятницю, неодмінно вдень і щоразу означав одне — вихідні знову доведеться віддати не собі. Повільно поклавши телефон на полицю, Остап перевів погляд на пакети з замаринованим м’ясом біля дверей.
Ще зранку Андрій надіслав йому фото нової лазні: кедрові стіни, кам’янка, широкі полиці. Підписав коротко: «Брате, сьогодні випробовуємо. Пиво з мене, м’ясо з тебе». Остап із Оленою чекали цієї поїздки цілий тиждень. І саме тепер — дзвінок.
Тітка Олени, Галина Сергіївна, була жінкою монументальною в усьому. Тричі розлучена, з дитиною від кожного шлюбу, вона пересувалася світом разом із двома старшими доньками — Софією та Мартою — наче невеликий гастрономічний загін. Остап давно помітив закономірність: Галина телефонувала не для того, щоб побачитися. Вона дзвонила тоді, коли хотіла поїсти.
Схема діяла безвідмовно. Десь близько другої дня лунав дзвінок Олені: «Оленко, ми з дівчатами так за вами скучили, увечері заїдемо!» Після цього Олена кидала всі справи, летіла до магазину, а потім кілька годин стояла біля плити. Галина з доньками сідали за стіл і бралися до вечері так завзято, що посуд аж дзенькав. А вранці тітка зазирала в холодильник, зітхала, що там «порожньо», і спокійно їхала.
Минулого разу Софія й Марта — обидві в матір, кремезні та ґрунтовні — приїхали нібито «на годинку». Холодильник вони спустошили так, що Остап потім два дні доїдав саму варену гречку. Тоді він промовчав. Олена благала не загострювати. Він любив дружину, тому терпів. Але сьогодні збіглося все: лазня, м’ясо, пиво, друг. І цей дзвінок.
Олена була на нараді, телефон вимкнула. Не додзвонившись до племінниці, Галина Сергіївна набрала Остапа.
— Остапе, ми з дівчатами сьогодні до вас! — у її голосі не було й натяку на запитання. Це звучало як оголошення на станції.
— Галино Сергіївно, у нас вихідні вже розписані, — рівно відповів Остап. — Ми їдемо до друзів.
— Ой, які ще друзі, Остапе! Софійка з Мартою так засмутяться! Олена ж їм рідна тітка. Вона що, рідну кров проміняє на якихось знайомих? Ми вже речі складаємо!
— Галино Сергіївно, я вам ясно кажу: ми зайняті.
— Остапе, а ти взагалі хто такий? Я з Оленою це вирішуватиму! Чекайте, о сьомій будемо.
Вона кинула слухавку. Остап ще мить постояв нерухомо. Потім усміхнувся. Усмішка вийшла недобра. Він набрав Андрія.
— Андрію, слухай уважно. За годину приїдеш, забереш Олену з речами. М’ясо й пиво стоять у пакетах біля дверей. Мені тут треба одну справу закрити.
— Сарана? — коротко спитав Андрій.
— Вона сама.
— Тримайся, брате. За сорок хвилин буду.
Олена повернулася з роботи о п’ятій. Побачила зібрану сумку, пакети коло дверей і чоловіка в кріслі з таким виглядом, ніби він щойно ухвалив стратегічне рішення.
— Остапе, а ми хіба не разом їдемо?
— Олено, тебе забере Андрій. Я під’їду трохи пізніше.
— Чому?
— Бо твоя тітка Галина дзвонила. Повідомила, що буде о сьомій.
Олена зблідла. Остап помітив, як у неї здригнулися губи, і одразу зрозумів: у ній прокинулися давні, до болю знайомі почуття.