Вона знову відчула те давнє — провину, тривогу, страх когось образити й оте вічне: «ну вона ж рідня».
— Остапе, може, я їй передзвоню? Скажу, що нас удома не буде?
— Олено, ти вже разів двадцять так робила. І двадцять разів вона все одно приїжджала. Тепер я хочу поговорити з нею сам. Без крику. Спокійно.
— Тільки, будь ласка, не сварися…
— Я не сварюся. Я розмовляю. Це різні речі. Їдь. Андрій уже чекає внизу.
Олена ще якийсь час дивилася на нього, ніби намагалася зрозуміти, чи можна його відмовити. Потім мовчки кивнула, підхопила сумку й вийшла. Остап почув, як унизу грюкнули двері під’їзду, як загуркотів двигун Андрієвої машини, а тоді квартира занурилася в тишу.
Він повільно пройшовся кімнатами. На кухні не було нічого, що могло б натякнути на гостину: жодної каструлі на плиті, жодної тарілки на столі. У холодильнику теж порожньо — масло, шматок сиру та пакет молока. Остап сів на табурет і став чекати.
Дзвінок пролунав о сьомій дванадцять. Він відчинив двері. На порозі стояла Галина Сергіївна — огрядна, у строкатій сукні, з двома важкими пакетами в руках. Позаду визирали Софія й Марта: рум’яні, нетерплячі, обидві вже заглядали через материне плече всередину.
— Остапе, а де Олена? — Галина Сергіївна одразу ступила в коридор і звично окинула все поглядом.
— Олени немає.
— Як це немає? Я ж телефонувала! Вона що, навіть стіл не накрила?
Остап сперся плечем об одвірок і схрестив руки на грудях. Галина Сергіївна насторожено втягнула носом повітря. З квартири не тягнуло ні смаженим, ні бульйоном, ні випічкою.
— Остапе, а вечеря? — першою не витримала Софія.
— Яка вечеря? — він перевів погляд на неї. — Ти мені хто? А я тобі що — безкоштовний ресторан із доставкою?
— Остапе! — різко підвищила голос Галина Сергіївна. — Ти як із нами говориш? Ми до родичів приїхали!
— Галино Сергіївно, можете сісти. Хоча ні, не треба. Розмова буде недовга.
— Де Олена?!
— Моя дружина поїхала відпочивати. Саме це я й сказав вам телефоном чотири години тому. Пам’ятаєте? Чи ви просто не почули, бо звикли не чути нічого, що не збігається з вашим апетитом?
Галина Сергіївна розтулила рота, але Остап підняв долоню.
— Ні, зачекайте. Я мовчав двадцять разів. Сьогодні говоритиму я, а ви послухаєте. Один раз. До кінця.
— Та хто ти такий, щоб мені вказувати?!
— Я господар цієї квартири. Олена — моя дружина. І вже два роки я спостерігаю одну й ту саму виставу. Ви телефонуєте серед дня. Олена зривається з роботи, мчить у магазин, витрачає гроші, які ми заробляємо вдвох. Потім чотири години стоїть біля плити. Ви приходите, сідаєте за стіл і за вечір змітаєте все, що вона приготувала. А вранці відчиняєте холодильник, кажете: «Ой, порожньо», — і спокійно їдете. То поясніть мені, Галино Сергіївно: це родинний візит чи нашестя сарани?
— Ти зовсім знахабнів!
— Я? Справді? Сьогодні я чітко сказав вам телефоном: у нас плани. Ми чекали цих вихідних. Друг збудував лазню, м’ясо вже замариноване, пиво куплене. Я вам усе пояснив. А у відповідь почув: «Чекай, о сьомій будемо». То хто з нас знахабнів?
— Олена моїм дівчатам рідна тітка! Вона зобов’язана!
— Зобов’язана? — Остап ледь нахилив голову. — Цікаве слово. Тоді скажіть мені, Галино Сергіївно: що ви зробили для Олени за останні п’ять років? Хоч раз подзвонили їй просто так, не коли вам щось було потрібно?