— Я все як слід обміркував, Олено. Настав момент нарешті владнати юридичне питання з цією квартирою.
Андрій поклав на журнальний столик дорогі контролери від ігрової приставки, ліниво потягнувся у кріслі й подивився на дружину. Олена саме складала на дивані випрані рушники. Почувши його слова, вона завмерла з тканиною в руках і здивовано підвела очі.
— Яке ще питання?
— Юридичне.
Андрій намагався надати обличчю якомога серйознішого вигляду й чомусь поправив комір сорочки.
— Ми вже два роки одружені. Я беру участь у сімейних витратах, продукти купую. Але якщо говорити офіційно, хто я тут? Ніхто. Стороння людина, якій дозволили пожити. Неприємно почуватися тимчасовим квартирантом у помешканні власної дружини. Розумієш, про що я?
Олена обережно поклала рушник на стос іншої білизни. Цю квартиру вона придбала ще за три роки до знайомства з Андрієм. У ті часи вдень працювала диспетчеркою, а вечорами бралася за додаткові підробітки з документами. Іпотеку закрила достроково, постійно відкладаючи кожну зайву гривню. Кілька років вона майже нічого собі не дозволяла: ні нових черевиків, ні подорожей, ні нормального відпочинку.
Андрій, на відміну від неї, із гордістю називав себе дизайнером-фрилансером. Щоправда, більшість його часу йшла на очікування натхнення та багатогодинні ігри на приставці. Інколи йому перепадали невеликі замовлення, які приносили скромний заробіток. А комунальні платежі, інтернет, побутова хімія, техніка й решта серйозних витрат уже давно лежали переважно на Олениних плечах.
— Андрію, ти зараз серйозно? — вона присіла на край підлокітника дивана. — Ти максимум раз на тиждень заходиш у магазин. І здебільшого приносиш чипси, енергетики та м’ясо, яке сам же за кілька днів і з’їдаєш. Про які саме вкладення ти говориш?
— О, почалося! — Андрій театрально звів очі до стелі. — У тебе все неодмінно зводиться до сум, чеків і підрахунків! А я про інше. Про довіру між чоловіком і дружиною. Про відчуття захищеності у власному домі. Остап нещодавно розлучився, і дружина фактично виставила його за двері з однією валізою, бо квартира була її. Я не хочу опинитися в такій самій ситуації. Мені потрібні нормальні гарантії.
— І які гарантії ти хочеш отримати на квартиру, яку я купила ще до нашого знайомства?
— Справедливі.
Він схрестив руки на грудях і вперто підняв підборіддя.
— Перепиши на мене хоча б половину. На мою думку, це чесно. Так ти доведеш, що справді мене любиш і вважаєш нас повноцінною сім’єю. Ми ж колись хочемо дітей, правда? І що тоді? Я приведу власну дитину в оселю, де з юридичного погляду я взагалі ніхто?
Кілька секунд Олена мовчки дивилася на чоловіка. Вона вже звикла до його дивакуватих ідей, нескінченних розмов про творчу свободу й упевненості, що побутові питання якось розв’яжуться самі собою. Та такої нахабності навіть від Андрія вона не чекала.
— Іди вже спати, захиснику своїх прав.
Вона вимкнула верхнє світло й вийшла на лоджію по решту білизни. Продовжувати цю безглузду розмову не хотілося. Олена вирішила, що Андрій просто наслухався скарг нещодавно розлученого Остапа, накрутив себе, а до ранку забуде про власну “геніальну” ідею.
Та вона помилилася.
Чоловік не лише нічого не забув, а й вирішив залучити до сімейної суперечки свою головну союзницю. У суботу зранку в передпокої несподівано клацнув замок. Олена була на кухні й навіть не встигла вийти в коридор, як на порозі вже з’явилася Людмила Сергіївна. Свекруха самовільно відімкнула двері запасним ключем, який подружжя колись залишило їй на випадок поїздок. За задумом, Людмила Сергіївна мала лише поливати квіти, коли господарів немає вдома, але з часом почала користуватися ключем майже як постійною перепусткою.
Виглядала свекруха, як завжди, бездоганно. Суворий в’язаний кардиган, ідеально вкладена зачіска — волосинка до волосинки, окуляри на тоненькому золотому ланцюжку. У руці вона тримала пакет із печивом, купленим за акцією. Майже одразу з кімнати вийшов і Андрій — так швидко, ніби весь ранок тільки й чекав на материн прихід.
— Доброго ранку, дівчата, — промовив він із надто бадьорою усмішкою.