— Якщо я ще раз побачу твою матір у нашій спальні о шостій ранку, то виставлю за двері і її, і тебе разом із нею! — зірвалася на крик Оксана, остаточно зрозумівши, що її терпінню настав кінець.
Андрій щойно повернувся з нічної зміни на заводі. Він ледве тримався на ногах, мріяв лише про тишу, душ і кілька годин спокою. Та замість цього вдома його зустріла буря, яка в одну мить розбила звичний порядок його життя.
Почалося все з того, що Наталія Іванівна знову скористалася запасним ключем. Уже вшосте за місяць. Оксана прокинулася від дивного відчуття, ніби в кімнаті хтось є. Розплющивши очі, вона побачила біля ліжка постать свекрухи. Та стояла майже нерухомо й уважно вдивлялася в обличчя свого сплячого сина.
— Вона що, збожеволіла? — ледь чутно прошепотіла Оксана, коли Наталія Іванівна без жодного слова вислизнула зі спальні.
За сніданком свекруха спокійно пояснила: мовляв, хотіла лише переконатися, що Андрій після важкої роботи нормально відпочиває. Додала ще, що материнське серце не знає спокою. Оксана тоді промовчала, але всередині в неї все кипіло від обурення.
І тепер, коли чоловік переступив поріг, накопичене нарешті вирвалося назовні.
— Ти взагалі усвідомлюєш, що виробляє твоя мама? — Оксана нервово ходила кухнею, різко розмахуючи руками. — Вона заходить у нашу спальню так, ніби це її власна кімната! Стоїть і дивиться, як ти спиш! Мені тридцять років, Андрію, а я почуваюся малою дитиною в дитсадку під наглядом виховательки!
Андрій важко опустився на стілець. У голові ще гуло від заводських механізмів, а тепер до цього додався голос дружини, гострий і виснажливий.
— Оксано, прошу тебе, не кричи так. Мама просто хвилюється. Вона ж не зі зла.
Саме ці слова стали останньою краплею. Оксана різко обернулася до нього, і Андрій раптом побачив у її погляді щось нове. Там був не тільки гнів. Там з’явилася холодна, тверда рішучість.
— Не зі зла? Андрію, ти сам чуєш, що кажеш? Твоя мати перетворила нашу квартиру на прохідний двір! У неї є ключі від усіх дверей, вона приходить, коли заманеться, заходить куди хоче! А ти й далі знаходиш виправдання цій маячні!
— Це не маячня, — спробував заперечити Андрій. — Вона самотня. Вона переживає…
— Самотня? — Оксана коротко засміялася, але в тому сміху не було нічого веселого. — Вона не самотня, Андрію. Вона всіх контролює! Їй потрібно керувати нашим життям! І найгірше те, що їй це вдається, бо ти їй дозволяєш!
Андрію здалося, ніби його затиснули з двох боків. З одного боку — дружина, якій поведінка його матері справді завдавала болю. З іншого — мама, яка й справді жила сама, а він залишався чи не єдиною радістю в її житті.
— Оксано, давай поговоримо спокійно. Я зайду до мами, поясню їй…
— Поясниш? — Оксана зупинилася просто перед ним. — Ти вже сто разів їй “пояснював”. І що змінилося? Вона почала приходити ще частіше! Тепер вона не просто дзеленчить ключами в коридорі, а блукає квартирою, як привид!
Оксана підійшла до вікна й подивилася вниз, у двір. Там, на лавці просто під їхніми вікнами, сиділа Наталія Іванівна. Вона тримала в руках газету, але раз у раз підводила очі й кидала погляд на їхні шибки.
— Подивися, Андрію. Ось вона. Твоя мама сидить на лавці й стежить за нашими вікнами. Наче охоронець. Наче… наче переслідувачка!
Андрій підійшов ближче й визирнув надвір. Справді, мати сиділа у дворі. На перший погляд у цьому не було нічого дивного — вона часто любила посидіти на свіжому повітрі. Але після слів Оксани ця звична картина раптом набула зовсім іншого відтінку.
— Та вона просто сидить, — тихо сказав він. — Що в цьому дивного?
