Андрій повернувся до Оксани. У її голосі вже звучало не просто роздратування — там проривалася справжня безпорадність.
— Андрію, ти справді не бачиш, що відбувається? Чи робиш вигляд, що не розумієш? Вона за нами стежить. Коли ми вдома, коли виходимо, коли повертаємося. Вона знає наш розклад краще, ніж ми самі! А ти питаєш, що тут дивного?
У ньому поволі закипало невдоволення. Після роботи він мріяв лише про тишу й спокій, а натомість знову опинився посеред нескінченної розмови про матір.
— Оксано, годі вже! Так, мама іноді переходить межу. Але вона ж не зі зла це робить. Вона просто хвилюється за мене, хоче бути певною, що в нас усе гаразд.
— Хвилюється? — Оксана примружилася. — Андрію, вона не просто хвилюється. Вона хоче керувати твоїм життям. Це зовсім різні речі.
— Не вигадуй дурниць.
— Дурниць? Добре. Тоді відповідай чесно: коли ти востаннє ухвалив якесь рішення у нашій родині, не порадившись перед тим із мамою?
Андрій завмер. Такого запитання він не чекав.
— Про що ти взагалі?
— Диван ми купували після розмови з нею. Ремонт у ванній обговорювали теж із нею. Навіть шпалери для спальні вибирали, зважаючи на її думку! А історію з моєю роботою пам’ятаєш? Мені тоді запропонували підвищення, але треба було переїхати в інший район. Хто сказав, що це погана ідея? Хто нашепотів тобі, що дружина має працювати ближче до дому?
Андрій мовчав. Спогади один за одним спливали в голові, і загальна картина справді виходила не надто приємною.
— Оксано, але ж це нормально — питати поради в батьків…
— Поради? Андрію, вона тобі не радить. Вона роздає вказівки. А ти слухняно їх виконуєш, ніби зразковий хлопчик.
Оксана підійшла до столу й узяла телефон.
— Знаєш що? Давай перевіримо. Подзвони їй просто зараз і скажи, що ми вирішили поміняти замки у квартирі. Без пояснень. Просто постав перед фактом.
— Навіщо?
— Бо ми маємо на це право! Це наша квартира, Андрію. І тільки нам вирішувати, кому давати ключі, а кому — ні.
Він узяв телефон, але набирати номер не поспішав.
— Оксано, це ж мама. Вона образиться.
— А я вже образилася! — Оксана опустилася на стілець біля столу. — Образилася на те, що живу в домі, де не маю права на власний простір. Де свекруха може зайти в спальню, коли я сплю, і всі роблять вигляд, ніби так і має бути.
Вона сіла навпроти нього й подивилася прямо в очі.
— Андрію, я не прошу тебе відмовитися від матері. Я прошу лише встановити межі. Прошу захистити нашу сім’ю. Наш дім. Наші стосунки.
— Але як мені їй це пояснити?
— Не треба нічого пояснювати. Просто скажи: «Мамо, ми замінили замки. Якщо захочеш зайти, спершу подзвони». І все.
Андрій крутив телефон у долонях. У глибині душі він розумів: Оксана має рацію. Та піти проти матері було страшно. Наталія Іванівна вміла ображатися так, що потім тижнями не розмовляла, а її сльози й докори він витримував із великими труднощами.
— А якщо їй стане боляче?
— Нехай переживе це, — Оксана підвелася. — Андрію, ти дорослий чоловік. У тебе є дружина, є власна родина. Не можна все життя жити зі страхом, аби тільки не засмутити маму.
Саме цієї миті в замку клацнув ключ. Вхідні двері відчинилися, і в коридорі пролунали добре знайомі кроки.
— Привіт, діти! Я повернулася! Не побачила вас у вікні, то й подумала зайти перевірити, чи все у вас гаразд!
