— Ви до кого, дівчино? — з передпокою визирнула повнувата жінка в домашньому халаті.
Оксана завмерла на порозі своєї квартири, міцно стискаючи ручку важкої валізи на коліщатках. Ключ увійшов у замок так само легко, як завжди, двері відчинилися без жодного опору. Та замість рідного домашнього запаху — квітів, кави й ледь помітного шлейфу її парфумів — назустріч ударив чужий, незнайомий дух.
— Я додому, — промовила Оксана, відчуваючи, як земля наче вислизає з-під ніг. — Я тут мешкаю.
Жінка, якій було приблизно п’ятдесят, із бігуді на голові та переляканим поглядом, відсахнулася назад, ніби перед нею раптом постала примара.
— Як це — мешкаєте? — її голос помітно затремтів. — Ми винаймаємо цю квартиру у власника. У нас і договір є, і квитанції про оплату…
Оксана ступила всередину. Потім зробила ще крок. Валіза глухо вдарилася об підлогу. Вона пройшла коридором, машинально помічаючи кожну зміну. На вішаку висіли чужі куртки. Біля стіни стояли чоловічі кросівки й дитячі сандалі. З кухні долинали голоси та дзенькіт посуду.
— Мамо, хто там прийшов? — у передпокій виглянув чоловік років тридцяти, у спортивних штанях і розтягнутій футболці. Побачивши Оксану, він одразу напружився. — Ви хто така?
— Максиме! — вигукнула жінка в халаті, озираючись на нього. — Вона каже, що тут живе!
Оксана мовчки обійшла їх і зазирнула до кімнат. У вітальні, де стояв її улюблений диван, куплений після довгих заощаджень, на підлозі сидів хлопчик років семи й складав конструктор. Телевізор ревів майже на повну гучність. На журнальному столику, де раніше лежали її дорогі кавові альбоми у твердій палітурці, тепер стояли пластикові тарілки з недоїдками та чашки з використаними чайними пакетиками.
— Усім вийти, — сказала Оксана рівно, хоча всередині в неї усе вже кипіло.
— Нікуди ми не підемо, — чоловік, якого звали Максимом, схрестив руки на грудях. — Ми заплатили наперед за місяць. Договір у нас є. І взагалі, хто ви така?
Жінка в халаті трохи оговталася; переляк у її очах змінився обережною настороженістю.
— Квартиру ми винайняли в Андрія Михайловича, — твердо сказала вона. — Маємо його паспортні дані, маємо розписку. Якщо у вас до нього якісь претензії, то з ним і з’ясовуйте.
Андрій Михайлович. Оксана заплющила очі, намагаючись подолати хвилю нудоти. Андрій — її чоловік. Той самий Андрій Михайлович, з яким вона прожила вісім років. Той, кому вона залишила ключі, коли поїхала у тритижневе відрядження. Той, хто обіцяв поливати квіти й час від часу перевіряти, чи все гаразд із трубами та кранами.
— Вони справді тут живуть? — тихо спитала вона, ніби звертаючись уже не до них, а до порожнечі.
— Третій тиждень, — відповів Максим. — Заселилися дев’ятого. А що не так? Ми ваших речей не чіпали, майно власника на місці. Навіть папери підписували, що відповідаємо за збереження.
Оксана розплющила очі й перевела погляд на двері своєї спальні. Вони були зачинені. На ручці висів навісний замок.
— А це що таке? — вона кивнула в бік замка.
— Власник сказав, що там його особисті речі, — знизав плечима Максим. — Наказав не заходити. Ключ залишив у себе.
Власник. Оксана гірко всміхнулася про себе. Власницею цієї квартири була вона. Двокімнатної, у центрі міста, успадкованої від бабусі, яка все життя відкладала гроші, щоб її придбати. Саме Оксана оформлювала документи, сплачувала податки, робила ремонт. І тепер якийсь Андрій Михайлович розпоряджався тут так, ніби це його власне житло.
Вона дістала телефон. Чоловік не відповів ні після першого гудка, ні після п’ятого. Оксана набрала повідомлення: «Я вдома. У моїй квартирі живуть чужі люди. Поясни». І натиснула «надіслати».
— Послухайте, — вона повернулася до жінки в халаті й змусила себе говорити спокійно, хоч голос усе одно зрадницьки тремтів. — Мене звати Оксана. Ця квартира належить мені. Я її нікому не здавала й нікому не дозволяла цього робити. Людина, яка уклала з вами договір, — мій чоловік. Він не мав на це жодного права.
Жінка зблідла. А от Максим, навпаки, налився червоним і зробив крок уперед.
— Це ваші сімейні сварки, — різко кинув він. — У нас є договір. Ми віддали двадцять п’ять тисяч гривень і ще заставу. І з’їжджати не збираємося.
— Помиляєтеся, — так само тихо відповіла Оксана. — Зберете речі й поїдете. Даю вам дві години.
— Та ви…
— Максиме, — жінка схопила сина за руку. — Не треба. Подзвоніть Андрію Михайловичу, він усе пояснить.
Але Андрій Михайлович слухавки не брав. На повідомлення також не реагував. Наче випарувався. Оксана подзвонила його матері, сестрі, приятелеві — ніхто не знав, де він. «Він казав, що в нього термінове відрядження», — сказала свекруха таким тоном, ніби цим можна було пояснити геть усе.
Відрядження. Оксана знову всміхнулася, та цього разу усмішка вийшла холодною, майже злою. Це вона працювала у великій компанії й раз на два-три місяці їздила у відрядження. А він — Андрій — сидів на пів ставки в якійсь дрібній конторі, приносив додому копійки, і всі ці роки саме вона тягнула на собі їхнє спільне життя.
Квартира була її. Машину взяли в кредит, але платежі також лягли на її плечі. Навіть відпустки вони оплачували з її грошей.
— Ви почнете збиратися чи мені викликати поліцію? — спитала Оксана, заходячи на кухню. На столі, де колись стояли її улюблені фіалки, тепер красувалася трилітрова банка солоних огірків, а поруч лежала брудна сковорідка.
Хлопчик у вітальні перестав гратися й злякано дивився на неї з-під козирка бейсболки.
— Мамо, ми їдемо?
