— спитав він тоненько, майже пошепки.
Жінка в домашньому халаті — певно, його бабуся — одразу присіла перед хлопчиком навпочіпки й обережно взяла його за плечі.
— Усе гаразд, Дмитрику. Ми зараз розберемося. Не лякайся, усе владнається.
Оксана міцно стиснула пальці в кулаки. Їй було шкода цих людей. Вони, схоже, навіть не усвідомлювали, що вдерлися в чуже життя. Не вони були винні, що Андрій виявився… ким? Шахраєм? Пройдисвітом? Чоловіком, який вирішив підзаробити на її майні, навіть не потрудившись спитати дозволу.
Вона зайшла до ванної кімнати — і всередині все похололо. Її рушників не було. Замість них на гачках висіли чужі: дешеві, вицвілі, з розтягнутими краями. Полички спорожніли — зникли її шампуні, креми, скраби, улюблені баночки, які вона сама розставляла по місцях. У кутку стояв дитячий горщик. На пральній машині валялися чоловічі шкарпетки.
Оксана вийшла назад, дістала телефон і набрала номер дільничного. З Максимом сперечатися було марно. Тут уже потрібні були не емоції, а закон.
За сорок хвилин дільничний стояв у її передпокої. Молодий чоловік із втомленим поглядом, блокнотом у руці й виглядом людини, яка за день бачила забагато чужих сварок. Він вислухав Оксану, потім квартирантів, уважно переглянув договір. У графі орендодавця значилося: «Андрій Михайлович Соболєв» — чоловік Оксани.
— Документи на квартиру можете показати? — звернувся він до неї.
— Звичайно.
Оксана відкрила валізу, яка так і стояла нерозібрана біля входу, дістала папку й простягнула йому папери. Свідоцтво про право власності. Витяг із Державного реєстру речових прав. Квитанції про сплату податків. Усе — на її ім’я.
Дільничний переглянув документи, кивнув і повернувся до родини.
— Ситуація неприємна, — сказав він рівним тоном. — Але ви заселилися без згоди власниці. Людина, яка здала вам цю квартиру, не мала права цього робити. Тому приміщення доведеться звільнити.
— Та ми ж заплатили! — вибухнув Максим. — Двадцять п’ять тисяч гривень! І ще п’ять тисяч завдатку! У нас чек є!
— Ваші фінансові претензії — до того, хто взяв у вас гроші, — терпляче пояснив дільничний. — Можете звертатися до суду, можете писати заяву до поліції за фактом шахрайства. Але залишатися в чужій квартирі ви права не маєте. Це самоуправство.
— Яке ще самоуправство? — Максим уже зривався на крик. — Ми договір підписали! Паспортні дані вписали!
— Договір укладено з особою, яка не є власником, — так само спокійно повторив дільничний. — І, наскільки видно з документів, власниця не надавала йому повноважень здавати житло в оренду. Така угода не має законної сили.
Жінка в халаті раптом заплакала. Спершу тихо, стримуючись, а потім схлипування стали гучнішими. Дмитрик, побачивши її сльози, теж розплакався й притиснувся до її колін.
— Куди ж нам тепер? — голосила вона крізь сльози. — Ми ж із області приїхали… Максим роботу знайшов… У нас більше нічого немає!
Оксана дивилася на них, і під ребрами болісно стискалося. Вона не хотіла виганяти людей просто на вулицю. Не хотіла ставати для дитини страшною тіткою, через яку вони опинилися без даху над головою. Але й дозволити їм лишитися не могла. Це був її дім. Її квартира. Місце, де чомусь усі поводилися так, ніби господиня тут не вона.
— Як вас звати? — тихо спитала Оксана в жінки.
— Світлана Петрівна, — витерла та очі рукавом.
— Світлано Петрівно, я даю вам три дні, — промовила Оксана й сама здивувалася, наскільки холодно прозвучав її голос. — Три дні, щоб знайти інше житло. За законом я не зобов’язана цього робити, але не хочу, щоб ваш онук ночував на вокзалі.
Дільничний кинув на неї короткий здивований погляд, проте не втрутився.
Максим уже розтулив рота, щоб заперечити, але Світлана Петрівна схопила його за руку й почала щось швидко шепотіти, заспокоюючи.
Оксана написала заяву від руки, передала дільничному копії документів і вийшла на сходовий майданчик. Там вона притулилася спиною до холодної стіни й на мить заплющила очі.
У кишені завібрував телефон. Нарешті — Андрій.
— Оксано, тільки не гарячкуй, — почула вона його голос. Винуватий, але зовсім не настільки, наскільки їй хотілося б.
— Де ти? — запитала вона без привітання.
— Я у відрядженні. Терміново відправили.
— Не бреши. Я телефонувала тобі на роботу. Нікуди тебе не відправляли.
У слухавці зависла тиша. Довга, липка, незручна. Така, що сама по собі була зізнанням.
— Оксано, я все поясню. Просто… у нас проблеми з грошима. Я вирішив узяти ініціативу на себе, щоб допомогти.
— Взяти ініціативу — це помити посуд або винести сміття, — її голос затремтів. — А здати чужу квартиру незнайомим людям — це, якщо ти не знав, уже кримінальна історія.
— Та яке кримінальне? Я знайшов квартирантів, вони платитимуть, ми трохи вирівняємо фінанси…
— Фінанси, — гірко повторила Оксана. — Ти вирішив рятувати наші фінанси за рахунок моєї квартири. Не спитавши. Не попередивши. Навіть ключів не залишив — повісив замок на мою спальню, ніби це не я тут власниця.
— Давай зустрінемося й нормально поговоримо.
— Ні. Говоритимемо зараз. І ти відповіси лише на одне: де ключі від моєї квартири? Від спальні? Від замка, який ти повісив?
— Ключі в мене.
— Тоді повернешся й відчиниш. Або я викличу майстра, і двері відкриють без тебе. Але запам’ятай: після цього ти сюди більше не зайдеш. Ніколи.
Андрій знову замовк. Оксана чула лише його дихання — важке, нервове, уривчасте, ніби він щойно біг.
— Ти не можеш так зі мною, — нарешті сказав він. — Ми ж чоловік і дружина.
— Можу, — відповіла Оксана й натиснула відбій.
Вона спустилася надвір, сіла на лавку біля під’їзду й підняла очі на вікна своєї квартири. У вітальні горіло світло — квартиранти його не вимкнули. На кухні теж було яскраво. Оксана уявила, як чужі люди сидять за її столом, лягають на її диван, користуються її речами, ходять її кімнатами так, ніби мають на це право.
Їй згадалося, як вісім років тому вона з гордістю вперше показувала цю квартиру Андрієві. Як вони разом обирали шпалери, меблі, штори. Як він казав: «Нам тут буде добре». І як вона вірила — кожному слову, кожній обіцянці, кожному його погляду.
А тепер вона сиділа на холодній лавці під під’їздом, ніби вигнана з власного дому сторонніми людьми. Ні, не вигнана, поправила себе Оксана. Вона вийшла сама — щоб не наговорити зайвого й не влаштувати скандал на очах у дитини.
