— Дівчино, ви до кого? — з передпокою виглянула повнувата жінка в домашньому халаті й насторожено примружилася.
Оксана завмерла на порозі власної квартири, міцно стискаючи ручку важкої валізи на коліщатках. Ключ увійшов у замок так само легко, як завжди, двері відчинилися без найменшого опору. Та замість знайомого домашнього запаху — квітів, кави й ледь помітного шлейфу її парфумів — їй у ніс ударив чужий, зовсім не її запах.
— Я до себе, — повільно вимовила Оксана, відчуваючи, як у неї ніби земля вислизає з-під ніг. — Я тут мешкаю.
Жінка в халаті, років п’ятдесяти, з бігуді на голові та переляканими очима, відступила назад так різко, наче перед нею з’явився привид.
— Як це — до себе? — її голос затремтів. — Ми винаймаємо цю квартиру в господаря. У нас є договір, розписки про оплату…
Оксана зробила крок уперед, потім ще один. Валіза глухо стукнула об підлогу. Вона пройшла в коридор і майже автоматично почала помічати все, що змінилося. На вішаку висіли чужі куртки. Біля стіни стояли чоловічі кросівки й дитячі сандалі. З кухні долинав брязкіт посуду та чиїсь голоси.
— Мамо, хто там прийшов? — у передпокій визирнув чоловік років тридцяти, у спортивних штанах і розтягнутій футболці. Побачивши Оксану, він одразу напружився. — Ви хто така?
— Дмитре! — скрикнула жінка в халаті, обертаючись до нього. — Вона каже, що тут живе!
Оксана мовчки обійшла їх і зазирнула до кімнат. У вітальні, де стояв її улюблений диван, куплений колись із такими труднощами, на підлозі сидів хлопчик років семи й складав конструктор. Телевізор ревів на повну гучність. На журнальному столику, де раніше лежали її дорогі кавові альбоми у твердих палітурках, тепер стояли пластикові тарілки з недоїдками та чашки з чайними пакетиками.
— Усі вийдіть, — промовила Оксана рівним тоном, хоча всередині в неї усе кипіло.
— Ми нікуди не підемо, — чоловік на ім’я Дмитро схрестив руки на грудях. — Ми внесли оплату за місяць наперед. Договір у нас є. Ви взагалі хто?
Жінка в халаті вже трохи опанувала себе, і її переляк змінився обережною підозрою.
— Житло ми орендуємо в Тараса Сергійовича, — твердо сказала вона. — Маємо його паспортні дані, маємо розписку. Якщо у вас до когось претензії, то з ним і з’ясовуйте.
Тарас Сергійович. Оксана заплющила очі, намагаючись придушити хвилю нудоти. Тарас — її чоловік. Той самий Тарас Сергійович, з яким вона прожила вісім років. Той, кому вона залишила ключі, коли поїхала у тритижневе відрядження. Той, хто обіцяв поливати квіти й час від часу перевіряти, чи все гаразд із сантехнікою.
— Тобто вони тут справді живуть? — тихо запитала вона, ні до кого конкретно не звертаючись.
— Уже третій тиждень, — відповів Дмитро. — Ми заїхали дев’ятого числа. І що ви хочете? Ми нічого не чіпали, майно господарське на місці. Навіть папери підписували, що відповідаємо за збереження речей.
Оксана розплющила очі й подивилася на двері своєї спальні. Вони були зачинені, а на ручці висів навісний замок.
— А це що таке? — вона кивнула в бік замка.
— Господар сказав, що там його особисті речі, — знизав плечима Дмитро. — Наказав не заходити, ключ забрав із собою.
Господар. Оксана подумки гірко всміхнулася. Власницею цієї квартири була вона. Двокімнатної квартири в центрі міста, яка дісталася їй від бабусі, що збирала на неї гроші все життя. Саме Оксана оформлювала документи, сплачувала податки, робила ремонт. А тепер якийсь Тарас Сергійович розпоряджався тут так, ніби це його власність.
Вона дістала телефон. Чоловік не відповів ні після першого гудка, ні після п’ятого. Оксана написала коротке повідомлення: «Я вдома. У моїй квартирі живуть чужі люди. Поясни негайно». І натиснула «надіслати».
— Послухайте, — вона обернулася до жінки в халаті й доклала всіх зусиль, щоб говорити спокійно, хоч голос усе одно тремтів. — Мене звати Оксана. Ця квартира належить мені. Я її нікому не здавала й не дозволяла нікому здавати. Людина, яка уклала з вами договір, — мій чоловік. Він не мав жодного права так чинити.
Жінка зблідла. А Дмитро, навпаки, налився червоним і зробив крок уперед.
— Це вже ваші сімейні справи, — грубо кинув він. — А ми маємо договір. Ми заплатили двадцять п’ять тисяч, ще й завдаток. І нікуди звідси не поїдемо.
— Помиляєтеся, — так само стримано відповіла Оксана. — Поїдете. Даю вам дві години на збори.
— Та ви…
— Дмитре, — жінка схопила сина за руку. — Не треба. Зателефонуйте Тарасові Сергійовичу, він усе пояснить.
Але Тарас Сергійович слухавку не брав. На повідомлення також не відповідав. Зник так, ніби крізь землю провалився. Оксана набрала його матір, сестру, друга — ніхто не знав, де він. «Він казав, що має термінове відрядження», — повідомила свекруха таким тоном, ніби це мало все пояснити.
Відрядження. Оксана знову всміхнулася, але тепер у цій усмішці було стільки гіркоти, що вона майже різала. Вона працювала у великій компанії й справді їздила у відрядження раз на два-три місяці. А він… він сидів на пів ставки в якомусь дрібному офісі, приносив додому копійки, і всі ці роки саме вона тягнула на собі їхнє спільне життя.
Квартира була її. Автомобіль вони взяли в кредит, але й той кредит вона сплачувала сама. Навіть у відпустку їздили переважно за її рахунок.
— Ви почнете збирати речі чи мені викликати поліцію? — запитала Оксана, заходячи на кухню. На столі, де колись стояли її улюблені фіалки, тепер красувалася трилітрова банка з квашеними огірками й брудна сковорідка.
Хлопчик у вітальні перестав гратися й перелякано дивився на неї з-під козирка бейсболки.
— Мамо, ми їдемо? — тоненьким голосом спитав він.
Жінка в халаті, очевидно, була його бабусею.
