Вона опустилася навпочіпки перед хлопчиком і лагідно взяла його за плечі.
— Усе гаразд, Артеме. Зараз дорослі розберуться. Не хвилюйся, усе буде добре.
Оксана мимоволі стиснула пальці в кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в долоні. Їй було шкода цих людей. Вони, схоже, й гадки не мали, у що їх утягнули. Не вони винні, що Тарас виявився… ким саме? Шахраєм? Пройдисвітом? Чи просто людиною, яка вирішила заробити на її майні, навіть не спитавши дозволу?
Вона мовчки пройшла до ванної кімнати. Там усе теж було чужим. Її рушники зникли, натомість на гачках висіли якісь дешеві, вицвілі, давно запрані. Шампуні, креми, скраби — усе, що вона добирала для себе роками, кудись поділося. У кутку стояв дитячий горщик, а на пральній машині валялися чоловічі шкарпетки.
Оксана вийшла назад у коридор і дістала телефон. Сперечатися з Дмитром не мало жодного сенсу. Тут треба було діяти не словами, а за законом. Вона знайшла номер дільничного й натиснула виклик.
За сорок хвилин поліцейський уже стояв у її передпокої. Молодий, із втомленим поглядом, у руках — блокнот. Він спершу уважно вислухав Оксану, потім дав висловитися квартирантам, після чого переглянув їхній договір. У графі орендодавця було вписано: «Тарас Сергійович Соболєв», чоловік Оксани.
— Документи на житло у вас із собою? — звернувся він до неї.
— Звичайно.
Оксана нахилилася до своєї валізи, яка так і стояла нерозпакована біля входу, витягла з неї теку й передала папери. Свідоцтво про право власності. Витяг із Державного реєстру речових прав. Квитанції про сплату податків. У кожному документі значилося її ім’я.
Дільничний переглянув усе ще раз і повернувся до людей, які тимчасово оселилися в її квартирі.
— Ситуація, м’яко кажучи, неприємна, — сказав він рівним голосом. — Але ви заселилися без згоди власниці. Особа, яка здала вам це помешкання, не мала на це жодного права. Отже, квартиру доведеться звільнити.
— Та ми ж заплатили! — вибухнув Дмитро. — Двадцять п’ять тисяч гривень! І ще п’ять тисяч застави! У нас є чек!
— З цими претензіями вам потрібно звертатися до того, хто взяв у вас гроші, — терпляче пояснив поліцейський. — Можете подати позов до суду або написати заяву про шахрайські дії. Але залишатися в чужому житлі без дозволу власника ви не маєте права. Це вже самоправство.
— Яке ще самоправство? — Дмитро майже зірвався на крик. — Ми договір підписали! Паспортні дані туди внесли!
— Договір укладено з людиною, яка не є власником квартири, — так само спокійно повторив дільничний. — І, наскільки я бачу, не має письмового доручення від власниці на здачу цього житла. Тож правочин недійсний.
Жінка в халаті не витримала й заплакала. Хлопчик, побачивши її сльози, теж захлипав і притулився до її колін.
— Куди ж нам тепер їхати? — схлипуючи, заголосила вона. — Ми ж із області приїхали… Дмитро роботу знайшов… У нас більше нічого немає!
Оксана дивилася на них, і всередині неприємно тягнуло. Вона не хотіла викидати людей на вулицю, особливо з дитиною. Але й дозволити їм залишитися не могла. Це був її дім. Її квартира. Місце, де вона мала право бути господинею, а не випадковою гостею.
— Як вас звати? — тихіше спитала вона жінку.
— Світлана Іванівна, — відповіла та крізь сльози.
— Світлано Іванівно, я даю вам три дні, — промовила Оксана й сама здивувалася, наскільки холодно та твердо прозвучав її голос. — Три дні, щоб знайти інше житло. За законом я не зобов’язана цього робити, але не хочу, щоб ваш онук ночував на вокзалі.
Дільничний кинув на неї короткий здивований погляд, однак нічого не сказав.
Дмитро вже відкрив рота, щоб заперечити, та Світлана Іванівна схопила його за руку й почала щось швидко шепотіти, намагаючись заспокоїти.
Оксана взяла написану від руки заяву, передала поліцейському копії документів і вийшла на сходовий майданчик. Там сперлася спиною об холодну стіну й на мить заплющила очі.
Телефон завібрував у руці. Нарешті Тарас.
— Оксано, тільки не гарячкуй, — почула вона його голос. Винуватий, але зовсім не настільки, як їй хотілося б.
— Де ти? — коротко спитала вона.
— У відрядженні. Мене терміново відправили.
— Не бреши. Я вже дзвонила тобі на роботу. Нікуди тебе не відправляли.
У слухавці запала пауза. Довга, важка, незручна. Така, що сама по собі була зізнанням.
— Оксано, я можу все пояснити. Просто… у нас проблеми з грошима. Я вирішив діяти сам, хотів допомогти.
— Діяти сам — це помити посуд або винести сміття, — її голос затремтів від стримуваної люті. — А здати чужу квартиру незнайомим людям без згоди власниці — це, якщо ти не знав, уже кримінальна історія.
— Та яке кримінальне? Я знайшов квартирантів, вони платитимуть, ми трохи виправимо фінанси…
— Фінанси, — повільно повторила Оксана. — Ти вирішив налагодити наші фінанси за рахунок моєї квартири. Не спитавши мене. Не попередивши. Навіть ключів не залишив. На мою спальню повісив замок, ніби це не я тут власниця.
— Давай зустрінемося й нормально поговоримо.
— Ні. Говоритимемо зараз. І ти скажеш мені тільки одне: де ключі від моєї квартири? Від спальні? Від замка, який ти туди почепив?
— Ключі в мене.
— Тоді повернешся й відчиниш. Або я викличу майстра, і двері відкриють без тебе. Але запам’ятай: після цього ти сюди більше не зайдеш. Ніколи.
Тарас знову замовк. Оксана чула його дихання — важке, збите, нервове, ніби він щойно біг сходами.
— Ти не можеш так зі мною вчинити, — нарешті промовив він. — Ми ж чоловік і дружина.
— Можу, — відповіла Оксана й скинула виклик.
Вона спустилася надвір, сіла на лавку біля під’їзду й підвела очі до своїх вікон. У вітальні горіло світло — квартиранти його не вимкнули. На кухні теж сяяла лампа. Оксана уявила, як чужі люди сидять за її столом, сплять на її дивані, користуються її речами, відкривають її шафи.
У пам’яті раптом спливло, як вісім років тому вона з гордістю показувала цю квартиру Тарасові. Як вони разом обирали шпалери, штори, меблі. Як він тоді казав: «Нам тут буде добре». І як вона вірила йому — кожному слову, кожній обіцянці.
А тепер вона сиділа на холодній лавці біля власного будинку, ніби вигнана зі свого ж дому сторонніми людьми. Ні, не вигнана, виправила себе Оксана. Вона сама вийшла, щоб не сказати зайвого й не влаштовувати скандал при дитині.
