— Квартиру продаємо, і крапка! — заявила моя свекруха за сніданком так, ніби одним реченням уже розпорядилася майном, яке дісталося мені від бабусі.
— Продасте цю квартиру — та й по всьому, — Оксана Іванівна поставила чашку на стіл із таким дзенькотом, що скляні дверцята серванта ледь помітно затремтіли. — Нема чого вам удвох тулитися у двокімнатній, коли можна взяти нормальну трикімнатну в новобудові.
Наталія завмерла з ложкою на півдорозі до рота. Щойно спокійний сніданок у їхній маленькій кухні раптом перетворився на мінне поле. Вона перевела погляд на чоловіка, але Андрій, ніби нічого не сталося, старанно мастив хліб маслом і вперто не дивився їй в очі.
Оксана Іванівна говорила далі — чи то не помічаючи напруження, чи то навмисне вдаючи, що його не існує:
— Я вже й з агенткою домовилася. Завтра прийде, подивиться, скільки це все коштує. Покупець знайдеться швидко: район хороший, метро поруч.
— Зачекайте, — нарешті озвалася Наталія. — Яку саме квартиру ви зібралися продавати? Про що взагалі йдеться?
Свекруха глянула на неї так, ніби пояснювала очевидне дитині.
— Вашу, звісно. Оцю. Ту, що тобі бабуся залишила. Навіщо жити в старому будинку, коли можна переїхати в новий?
Наталія відчула, як усередині піднімається гаряча хвиля злості. Квартира, яку бабуся заповіла їй три роки тому, була єдиним майном, що належало особисто їй. Невелика, зате затишна двокімнатна оселя в старому добротному будинку з високими стелями й товстими стінами. Вона любила тут кожен куток.
— Оксано Іванівно, це моя квартира, — промовила вона рівно. — І продавати її я не збираюся.
— Як це — твоя? — театрально обурилася свекруха. — Ви ж сім’я! Те, що твоє, належить і Андрієві. А що належить Андрієві — те належить родині. Правда, сину?
Андрій нарешті підвів очі від тарілки.
— Мамо, може, поговоримо про це іншим разом…
— Яким іншим разом? — голос Оксани Іванівни одразу став різкішим. — Я вже все організувала! Завтра о десятій прийде агентка. І не дивись на мене так, Наталіє. Я вам добра бажаю. У новобудовах і планування сучасне, і ремонт робити не доведеться.
— А хто платитиме за цю нову квартиру? — спитала Наталія, з усіх сил намагаючись не зірватися.
— Як хто? Продаєте цю, додаєте трохи — і купуєте іншу. Я все порахувала. Якщо візьмете ще десь три мільйони гривень у кредит, вистачить на дуже пристойну трикімнатну. До речі, будують зовсім неподалік від нас. Будемо сусідами!
Сусідами. Від цього слова Наталію пересмикнуло. Оксана Іванівна й так з’являлася в них через день — із власним ключем, який Андрій колись віддав їй «про всяк випадок». А якщо вони житимуть у сусідніх будинках…
— Я не братиму жодного кредиту, — твердо сказала Наталія. — І квартиру не продаватиму. Це пам’ять про мою бабусю.
— Пам’ять! — свекруха зневажливо фиркнула. — Найкраща пам’ять — це гроші, вкладені з розумом. Андрію, чого ти мовчиш? Поясни вже дружині, що я маю рацію.
Андрій зам’явся, потім невпевнено промовив:
— Наталю, може, мама в чомусь права. Квартира справді стара, ремонт тут потрібен…
— Ми зробили ремонт рік тому! — спалахнула Наталія. — І, між іншим, за мої кошти.
— Ой, тільки не починай знову про гроші, — уїдливо кинула Оксана Іванівна. — Вічно ти своїми заробітками поперед очі тицяєш! А те, що мій син тебе за дружину взяв і утримує, уже не рахується?
— Утримує? — Наталія навіть не одразу повірила, що почула це вголос. — Я заробляю вдвічі більше за Андрія.
Кухню накрила важка тиша. Андрій густо почервонів. Оксана Іванівна стиснула губи в тонку лінію.
— От саме тому вам і потрібна більша квартира, — холодно сказала вона. — Щоб нарешті були діти. Бо в тебе тільки кар’єра, кар’єра… Тридцять років уже, а онуків я досі не дочекалася.
Це була тема, якої торкатися не можна було. Наталія й Андрій уже два роки намагалися стати батьками, але безуспішно. Кожне нагадування про це боляче різало по живому.
— Мамо, досить, — раптом різко сказав Андрій.
— Що значить — досить? — Оксана Іванівна підвелася з місця. — Бо я правду сказала? Я ж для вас стараюся! А ви… Гаразд. Завтра прийде Світлана Михайлівна, вона вам усе нормально пояснить. Розумна жінка, не те що дехто.
Вона демонстративно вийшла з кухні. За хвилину в коридорі грюкнули вхідні двері.
Наталія й Андрій залишилися сидіти мовчки. Першою тишу порушила вона:
— Ти знав?
— Про що?
— Що вона збирається продавати мою квартиру. Ти знав?
Андрій відвів очі.
— Вона щось таке казала… Але я думав, це просто розмови.
— І ти її не зупинив?
— Наталю, ти ж знаєш маму. Якщо вона щось вирішила…
— Це моя квартира, Андрію! Єдине, що насправді належить тільки мені.
— Не перебільшуй. Ніхто не змусить тебе її продати, якщо ти сама не захочеш.
Та Наталія надто добре знала свекруху: Оксана Іванівна не належала до тих людей, які легко відмовляються від задуманого.
