Вона діяла інакше: тиснула, влаштовувала сцени, вивертала все так, аби винними почувалися інші, — і не зупинялася, доки не отримувала бажаного. Так було завжди.
Наступного ранку рівно о десятій квартиру прорізав різкий дзвінок. Наталія навмисно взяла вихідний, бо була певна: непрохані гості не забаряться. Андрій пішов на роботу, кинувши на неї на прощання винуватий погляд, ніби вже наперед просив вибачення.
За дверима стояла Оксана Іванівна. Поруч із нею — доглянута жінка років сорока з папкою в руках.
— Добрий день! Світлана Михайлівна, агентство нерухомості «Новий дім», — бадьоро відрекомендувалася та. — Оксана Іванівна сказала, що ви хочете оцінити квартиру перед продажем.
— Ні, — спокійно відповіла Наталія. — Я нічого оцінювати не збираюся. Сталася помилка.
Свекруха, не зважаючи на її слова, майже проштовхнула розгублену Світлану Михайлівну до передпокою.
— Не слухайте її. Ви просто огляньте житло й скажіть, яку суму за нього реально отримати.
— Перепрошую, — Наталія стала на дорозі. — Без мого дозволу ніхто мою власність оглядати не буде.
Рієлторка ніяково переступила з ноги на ногу.
— Тоді я, мабуть, піду. Коли ухвалите рішення — зателефонуйте.
— Зачекайте! — Оксана Іванівна схопила її за руку. — Ви ж бачите: будинок старий, ремонту давно не було. Назвіть хоча б приблизну ціну!
— Оксано Іванівно, без згоди власниці я не маю права нічого робити, — уже твердіше сказала Світлана Михайлівна й поспіхом вийшла.
Щойно двері зачинилися, свекруха розвернулася до Наталії. На її обличчі застигла ображена праведність.
— Ти взагалі розумієш, що витворяєш? Я для вас стараюся!
— Для нас? Чи для того, щоб ми жили поруч і ви могли контролювати кожен наш крок?
— Як ти смієш так зі мною говорити! Я мати! Я маю право знати, як живе мій син!
— Ваш син — дорослий чоловік. У нього є дружина. І власне життя.
— Власне життя! — перекривила її Оксана Іванівна. — Побачимо, яке в тебе буде життя, коли Андрій дізнається правду.
— Яку ще правду?
Свекруха витягла з сумки телефон і помахала ним просто перед Наталіїним обличчям.
— Про те, що вчора після роботи ти пила каву не з подругою, а з якимось чоловіком. У мене й фотографії є.
Наталія на мить остовпіла. Напередодні вона справді зустрічалася — але з потенційним інвестором для свого стартапу. Звичайна ділова розмова в кав’ярні при готелі.
— Це був мій бізнес-партнер…
— Авжеж, — зловтішно прошипіла Оксана Іванівна. — Усі так кажуть. Ось нехай Андрій сам подивиться.
Вона вже набирала номер сина.
— Андрію? Негайно приїжджай додому. Тут таке… Ні, телефоном не говоритиму. Це стосується твоєї дружини.
Наталія похолола. Невже ця жінка справді готова очорнити її перед власним сином лише для того, щоб домогтися свого?
Андрій увірвався до квартири за сорок хвилин — блідий, напружений, із тривогою в очах.
— Що сталося? Мама сказала, що терміново…
Оксана Іванівна одразу кинулася до нього.
— Андрію, мені так прикро… Але ти мусиш знати…
Вона простягнула йому телефон. На знімках Наталія сиділа за столиком із чоловіком у костюмі й жваво щось пояснювала.
Андрій кілька секунд дивився на екран, потім підняв очі.
— І що?
— Як це — що? Твоя дружина зустрічається з іншим чоловіком!
— Мамо, це ресторан у готелі. Очевидно, робоча зустріч.
Оксана Іванівна помітно розгубилася.
— Але… вона казала, що йде до подруги…
— Я сказала, що в мене зустріч, — втрутилася Наталія. — Просто ти не слухала, коли я пояснювала про переговори з інвестором.
Андрій повільно повернувся до матері.
— Мамо, ти стежила за моєю дружиною?
— Я випадково проходила повз…
— Випадково? І знімала її на телефон? Мамо, це вже за межею.
— За межею? — голос свекрухи затремтів. — Я про вас дбаю! А ви… Знаєте що? Живіть як хочете! У цій своїй старій квартирі! Без мене!
Вона вискочила з помешкання, грюкнувши дверима так, що здригнулися шибки.
Андрій важко опустився на стілець.
— Пробач. Я не думав, що вона здатна на таке.
— А на що, по-твоєму, вона здатна? — втомлено спитала Наталія. — Вона завжди так робить: тисне, втручається, маніпулює, намагається всім керувати.
— Вона моя мама…
— А я твоя дружина. І мені набридло весь час бути після неї.
Увечері Оксана Іванівна зателефонувала. Андрій довго мовчки слухав її, а потім нарешті сказав:
— Мамо, ми не продаватимемо квартиру. Це рішення Наталії, і я його підтримую.
У слухавці вибухнув обурений крик, потім почувся короткий різкий сигнал — свекруха кинула слухавку.
— Вона сказала, що я їй більше не син, — тихо промовив Андрій.
— Вона завжди так каже, коли не отримує бажаного.
— Знаю. Але легше від цього не стає.
Наступні кілька днів минули в незвичній тиші. Оксана Іванівна не телефонувала й не з’являлася. Наталія вже почала потроху видихати, та на четвертий день у двері знову подзвонили.
На порозі стояла незнайома літня жінка з діловою текою в руках.
