— Квартиру продаємо — і крапка! — заявила свекруха за сніданком так, ніби одним реченням уже вирішила долю житла, яке лишилося мені від бабусі.
Галина Ігорівна з таким дзвоном поставила чашку на стіл, що у серванті ледь не задрижали скляні дверцята.
— Нема чого вам удвох тіснитися у двокімнатній квартирі, коли можна взяти нормальну трикімнатну в новобудові. Простору, сучасну, як у людей.
Оксана завмерла з ложкою на півдорозі до рота. Їхня маленька кухня за мить перетворилася на мінне поле. Вона перевела погляд на чоловіка, та Андрій старанно намазував масло на хліб і вдавав, що нічого особливого не відбувається.
Свекруха, ніби не помічаючи напруги — або навмисно її ігноруючи, — продовжила:
— Я вже домовилася з рієлторкою. Завтра о десятій прийде, огляне квартиру, скаже ціну. Покупця знайдемо швидко: район хороший, метро поруч.
— Зачекайте, — нарешті промовила Оксана, повільно опустивши ложку. — Яку саме квартиру ви зібралися продавати? Про що взагалі мова?
Галина Ігорівна глянула на невістку так, наче та сказала щось цілковито безглузде.
— Вашу, звісно. Оцю. Ту, що бабуся тобі залишила. Навіщо жити в старому будинку, якщо можна переїхати в новий?
Оксана відчула, як усередині піднімається гаряча хвиля злості. Ця квартира, яку бабуся заповіла їй три роки тому, була її єдиною справжньою власністю. Невелика, зате затишна двокімнатна оселя в добротному старому будинку з високими стелями й товстими стінами. Вона любила тут кожен куток.
— Галино Ігорівно, це моя квартира. І продавати її я не збираюся.
— Як це — твоя? — свекруха театрально сплеснула руками. — Ви ж сім’я! Твоє — це й Андрієве. А те, що належить Андрієві, належить родині. Правда ж, сину?
Андрій нарешті відірвав очі від тарілки.
— Мамо, може, поговоримо про це іншим разом…
— Яким ще іншим разом? — голос Галини Ігорівни став різкішим. — Я вже все організувала. Завтра о десятій прийде Наталія Сергіївна. І не дивися на мене так, Оксано. Я вам добра бажаю. У новобудовах планування зручне, ремонт робити не доведеться.
— А хто платитиме за цю нову квартиру? — запитала Оксана, з усіх сил намагаючись говорити рівно.
— Що значить хто? Продаєте цю, трохи додаєте — і купуєте іншу. Я все порахувала. Якщо взяти ще приблизно три мільйони гривень у кредит, вистачить на чудову трикімнатну. Якраз неподалік від нас будують. Будемо сусідами!
Сусідами. Від цього слова в Оксани холодок пробіг спиною. Галина Ігорівна й так з’являлася в них мало не через день, користуючись власним ключем, який Андрій дав їй «про всяк випадок». А якщо вони житимуть у сусідніх будинках…
— Я не братиму кредит, — твердо сказала Оксана. — І квартиру не продам. Це пам’ять про мою бабусю.
— Пам’ять! — пирхнула свекруха з неприхованою насмішкою. — Найкраща пам’ять — це гроші й нормальні умови життя. Андрію, чого ти мовчиш? Поясни вже своїй дружині, що я маю рацію.
Андрій повагався, потер пальцями край серветки й невпевнено озвався:
— Оксано, можливо, мама не зовсім помиляється. Квартира справді стара, її треба оновлювати…
— Ми рік тому зробили ремонт! — не витримала вона. — Причому за мої гроші, якщо вже на те пішло!
— Ой, тільки не починай знову про гроші, — уїдливо кинула Галина Ігорівна. — Вічно ти ними хизуєшся. А те, що мій син узяв тебе за дружину й утримує, вже нічого не важить?
— Утримує? — Оксана навіть не одразу повірила, що почула це насправді. — Я заробляю вдвічі більше, ніж Андрій!
За столом повисла важка тиша. Андрій почервонів і опустив очі. Галина Ігорівна стиснула губи в тонку лінію.
— Саме тому вам і потрібна більша квартира. Щоб діти нарешті з’явилися. Бо в тебе все кар’єра та кар’єра… Тридцять років, а я досі онука не дочекалася.
Це була тема, якої не можна було торкатися. Оксана й Андрій уже два роки намагалися стати батьками, але поки марно. Кожне таке слово било просто по живому.
— Мамо, досить, — раптом різко сказав Андрій.
— Що значить досить? Бо я правду кажу? — Галина Ігорівна підвелася з-за столу. — Я для вас стараюся! А ви… Гаразд. Завтра прийде Наталія Сергіївна, вона вам усе нормально пояснить. Розумна жінка, не те що дехто.
Вона демонстративно вийшла з кухні. За хвилину грюкнули вхідні двері.
Оксана й Андрій ще якийсь час сиділи мовчки. Нарешті вона першою порушила тишу:
— Ти знав?
— Про що?
— Про те, що вона збирається продавати мою квартиру. Ти знав?
Андрій відвів погляд убік.
— Вона щось говорила… Але я думав, це просто розмови.
— І ти її не зупинив?
— Оксано, ти ж знаєш маму. Якщо вона щось вирішила…
— Це моя квартира, Андрію! Єдине, що справді належить тільки мені!
— Не перебільшуй. Ніхто не змусить тебе її продавати, якщо ти сама цього не захочеш.
Та Оксана надто добре знала Галину Ігорівну й розуміла: на цьому все точно не закінчиться.
