Оксана прожила з Дмитром п’ятнадцять років. Одружилися вони зовсім молодими: їй тоді щойно виповнилося двадцять два, йому було двадцять п’ять. Усе здавалося простим і світлим — кохання, ніжність, розмови до ночі й спільні мрії про майбутнє.
Перший час їхнє життя складалося добре. Дмитро працював менеджером у торговій компанії, а Оксана вела бухгалтерію в невеликій фірмі. Грошей вистачало не на розкіш, зате в домі панували злагода й тепло. Вони відкладали на власне житло, будували плани, говорили про дітей.
За три роки Дмитро наважився відкрити власну справу — маленьку крамницю автозапчастин. Оксана одразу стала поруч: після своєї основної роботи сідала за папери, рахунки й звіти, часто засиджувалася до глибокої ночі. Плати за це вона не брала. У той бізнес вони вкладали все, що мали: заощадження, час, сили й віру в успіх.
І справа справді пішла вгору. Спершу з’явився один магазин, потім другий, за ним третій. Минуло п’ять років — і Дмитро вже володів мережею із семи точок у місті. Прибутки зростали так швидко, що життя ніби раптом розвернулося до них іншим боком.
Вони придбали простору трикімнатну квартиру в престижному районі. Згодом — заміський будинок. У гаражі з’явилися дві машини: для нього BMW, для неї Audi. Відпустки за кордоном тричі на рік стали звичною справою.
Тоді Оксана залишила роботу. Дмитро наполіг: мовляв, йому потрібна дружина вдома, а не жінка, яка весь день пропадає в офісі.
— Навіщо тобі та бухгалтерія? Там платять смішні гроші. Сиди вдома, займайся собою, домом. Я заробляю достатньо, на всіх вистачить, — переконував він.
Оксана погодилася. Вона стала господинею дому: готувала, прибирала, ходила до спортзалу, бачилася з подругами. Її побут був зручним, спокійним і навіть красивим.
Та з часом у Дмитрові почали проявлятися зміни, яких вона не могла не помітити.
Він усе частіше затримувався на роботі. Повертався пізно, змучений, похмурий, легко дратувався через дрібниці. На її запитання відповідав коротко, наче відмахувався. Телефон не випускав із рук, ховав екран, а на всі пристрої поставив паролі.
— Дмитре, у тебе все гаразд? — обережно питала Оксана.
— Так, нормально. Роботи багато. Не чіпляйся.
Поступово він став чужим і холодним. Перестав обіймати її, цілувати, торкатися без причини. Потім перебрався спати в іншу кімнату, пояснюючи це тим, що мусить висипатися перед важливими зустрічами.
Оксана не була наївною. Вона здогадувалася, що відбувається, але боялася назвати це вголос навіть самій собі.
Одного вечора Дмитро повернувся додому раніше, ніж завжди. Він зайшов до вітальні й сів навпроти дружини.
— Нам треба поговорити.
У Оксани боляче стислося серце.
— Про що?
— Про наш шлюб. Точніше, про те, що від нього майже нічого не залишилося.
— Що ти цим хочеш сказати?
Дмитро важко видихнув.
— Оксано, давай без самообману. Між нами порожнеча. Ми живемо, як сусіди. Я працюю, ти сидиш удома. Спільних інтересів немає, близькості теж.
— Дмитре, це неправда. Я тебе кохаю. Ми ще можемо все змінити: поговорити, поїхати кудись удвох, спробувати почати спочатку…
— Ні, — різко перебив він. — Я нічого виправляти не хочу. Я втомився. Від цього шлюбу, від такого життя, від усього.
Оксані здалося, ніби підлога зникла в неї з-під ніг.
— Ти хочеш розлучення?
— Так. Хочу. Але не поспішай. Подумай як слід. Розлучишся — залишишся ні з чим. Квартира оформлена на мене. Будинок — на мене. Машини — теж. Бізнес мій. У тебе немає нічого: ні роботи, ні власних грошей, ні майна.
— Але я твоя дружина. За законом маю право на половину того, що ми нажили разом.
Дмитро засміявся так, ніби почув дитячу дурницю.
— Половину? Яка ж ти наївна. У мене сильний адвокат. Він доведе, що в бізнес вкладався тільки я, а квартиру й будинок куплено за мої кошти. У найкращому разі тобі дістанеться невелика компенсація.
