— Оксано, ти вдома? Ми вже на об’їзній. Десь сорок хвилин — і будемо в тебе.
Оксана не одразу збагнула, що саме вкололо її сильніше: оте самовпевнене «будемо» чи цілковита буденність, із якою брат це сказав. Не «можна до тебе заїхати?», не «як ти?», не «чи не маєш планів?». Просто повідомлення з дороги, ніби він доповідав про затор, пальне або чергу біля поста патрульних.
— Доброго ранку, Андрію. І тобі, між іншим, теж. А спитати дозволу — це вже пережиток минулого?
— Ой, тільки не починай. Ну чого ти одразу така? Ми ж свої люди. Наталія пообіцяла дітям свіже повітря, я взяв м’яса, посидимо по-людськи. Тобі й самій веселіше буде.
— Тобто ви вже й за мене вирішили, від чого мені має бути весело?

— Оксано, не накручуй себе з самого ранку. Після розлучення ти ніби в мушлю залізла. Сидиш у своєму садовому товаристві, наче сторожиха. Ми тебе, можна сказати, повертаємо до життя.
Вона перевела погляд у вікно. Там, за склом, лежав її невеликий клаптик землі в «Річнику»: дві акуратні грядки полуниці, теплиця, старий стіл під яблунею, м’ята біля ґанку й мокрий після поливання шланг, скручений на стежці. Усе це Оксана збирала три роки — по дрібниці, по дошці, по рослині, так само, як люди збирають себе докупи після вивіреної, майже професійної зради. Чоловік пішов не просто до іншої — він зробив це бадьоро, з таким виглядом, ніби сам став жертвою несправедливих обставин. Квартиру продали, гроші поділили, діти роз’їхалися. Оксана купила будиночок під Полтавою й навчилася жити без чужих капців у коридорі та без чужих рішень у власному житті.
Рідня, щоправда, чомусь уперто вважала це тимчасовим душевним відхиленням.
— Гаразд, — промовила вона після паузи. — Приїжджайте.
— От і молодець. З тебе чайник, з нас — гарний настрій.
— Настрій у вас, бачу, і так безплатний.
— Ну все, чекай.
Оксана завершила виклик і поклала телефон екраном донизу, ніби саме він був у всьому винен. На кухні тягнуло кропом, вологою землею й учорашнім варенням, яке вона саме розливала по банках. Тиша ще трималася в домі — крихка, мов останні рештки гідності після родинного застілля. Але Оксана вже знала: за якихось сорок хвилин її двір перетвориться на майдан перед вокзалом.
Так і сталося.
— Тьотю Оксано-о-о! — першим у двір увірвався Максим, навіть хвіртку за собою не причинивши. — А в тебе вайфай ловить?
— Доброго дня, діти, — рівно відповіла Оксана. — І так, я теж за вами скучила. Просто мріяла, щоб першими словами були саме про вайфай.
— Мам, я ж казав, у тьоті сигнал кращий, ніж у нас удома! — гукнув Максим уже з веранди.
— Оксано, не бурчи, — Наталія вилізла із заднього сидіння, притримуючи на голові сонцезахисні окуляри. — Ми тобі персиків привезли. По знижці, але нормальні.
— Дякую, звісно. А хвіртку зачиняти у вас по знижці не було передбачено?
— Господи, яка ти сьогодні колюча, — Наталія окинула подвір’я поглядом. — Ой, а півонії які розкішні. Я собі кілька гілочок додому зріжу, добре? У мене ваза порожня стоїть.
— Ні, недобре. Я їх садила для себе.
— Ну для себе — і для нас теж. Ми ж не сторонні.
Андрій дістав із багажника пакет із замаринованим м’ясом і ще один — із пивом, поставив обидва на ґанок та одразу розправив плечі з виглядом людини, яка щойно зробила вирішальний внесок у розвиток цивілізації.
— Де мангал? Я все організую.
Оксана подивилася на нього тим тихим поглядом, за яким у неї вже починало закипати роздратування.
— Так само, як минулого разу? Коли ти «все організував», а я потім уранці вигрібала вугілля з клумби?
— Та годі тобі, було ж один раз.
— Двічі.
— Добре, двічі. Не треба вести протокол.
— Комусь доводиться. Бо інакше ви потім вирішите, що так і було задумано.
Софія, молодша, уже тягла з кухні тарілку з черешнями.
— Тьотю Оксано, можна я візьму твій планшет? У тебе там класні ігри.
— Не можна.
— Чому?
— Бо це мій планшет.
— Тобі що, шкода?
Наталія розсміялася:
— Чуєш? Дитина одразу в саму суть дивиться.
Оксана мовчки забрала черешні, поставила тарілку вище, на холодильник, і повернулася до брата:
— Андрію, цього разу ви до вечора чи знову «як вийде»?
— Та як піде, — надто швидко відказав він. — Якщо діти втомляться, залишимося. У місті задуха, сама знаєш.
— Ні, не знаю. Я в місті не живу. Це ж ти всім розповідаєш, що я звідси носа не показую.
— Оксано, знову ти за своє? Ми приїхали відпочити, а ти вже допит влаштувала.
— Я не допитую. Просто хочу розуміти, що відбувається в моєму домі.
— У твоєму домі зараз родина, — відрізав Андрій. — А не перевірка з інвентаризацією.
За пів години ця сама «родина» почувалася тут так, ніби виплачувала іпотеку за кожен цвях у стіні. Максим гупав по кімнатах у вуличних кросівках, Софія тягнула плед на траву, а Наталія вивантажувала з холодильника банки так ретельно, наче проводила ревізію запасів.
— Оксано, а це що за сир? Дорогий, мабуть?
— Це мені Марія з Києва привезла.
— Тоді відкриємо. Бо ще зіпсується. Такі речі не можна тримати під замком.
— Наталіє, не чіпай.
— Та що ти, наче наглядачка в музеї. У тебе все: «не бери», «не торкайся», «туди не ходи». Жила б простіше, чесне слово.
— Я й живу простіше. Без ваших візитів — узагалі чудово.
Андрій удав, що не почув. Він уже вовтузився біля мангала й кричав звідти:
— Оксано, де в тебе вугілля? І розпалювач. І нормальний ніж, бо цей тупий. І сіль крупна. І ще шампурів пару штук.
— Дивлюся, у мене не дім, а пункт видачі всього необхідного.
— А для чого тоді рідня? — бадьоро озвався він. — Щоб одне одному допомагати.
— Дуже зручне формулювання, — сказала Оксана. — Тільки ваша допомога чомусь завжди рухається в один бік.
Наталія вмостилася в шезлонгу так, як сідають люди, не обтяжені ні сумлінням, ні планами щось робити цього дня.
— Оксано, ти справді зациклилася. Ми ж розуміємо: самій тобі важко. Тому й приїжджаємо. Щоб ти зовсім не здичавіла.
— Здичавіла? — Оксана поставила на стіл миску з огірками. — Тобто, на твою думку, людина або терпить родичів у себе на голові, або одразу стає дикункою?
— Не перекручуй. Я не про це. Просто після розлучення ти все сприймаєш у штики. Раніше ти була м’якшою.
— Раніше я була зручнішою. Це не одне й те саме.
За стіл усі посідали галасливо, і розмова швидко покотилася звичним родинним руслом.








