Про ціни в магазинах, затори на дорогах, чужих дітей, які «невідомо навіщо» подалися вчитися на психологів, і про Андрієву сусідку, котра «знову накачала собі губи, як у коропа». Оксана сиділа збоку й мовчки спостерігала, як зникає її домашній хліб, як Андрій без жодного дозволу відкручує банку лечо, яку вона берегла, щоб завезти доньці, як Наталія розливає дітям компот у ті самі тонкостінні склянки, що залишилися ще від матері.
— Андрію, обережніше з цими склянками.
— Та що з ними станеться? Не кришталь же.
— Саме тому й прошу. Скло тонке. Розіб’єш — таких уже ніде не знайду.
Наталія пирхнула:
— Оксано, ти зараз про посуд чи про власну долю?
— А ти зараз жартуєш чи просто грубиш?
— Як тобі зручніше образитися, так і вважай.
Андрій відкоркував пиво, ковтнув і раптом, навіть не повертаючи голови до сестри, кинув:
— Слухай, раз уже всі тут. Мені до зарплати сорока тисяч не вистачає. На тиждень буквально. Перекинеш? За десять днів віддам.
Оксана коротко всміхнулася, без радості.
— Ну звісно. А я ще дивувалася, чому «з тебе чайник, з нас гарний настрій» звучало як передмова.
— Та що такого? У тебе ж є гроші. Квартиру продала, будинок купила, ще щось лишилося. Я ж не назавжди прошу.
— Тобі язик не дере щоразу рахувати мої гроші? Ти мою квартиру не продавав. І розлучення моє теж не оплачував.
— Оксано, не починай. Я до тебе як до сестри звертаюся.
— Ні, Андрію. До сестри спершу питають, як вона живе. А ти звертаєшся до мене, як до банкомата.
Наталія відкинулася на спинку стільця й подивилася на Оксану поверх келиха.
— Знову все довкола тебе. Тобі нормально попросили. Не хочеш — скажи «ні». Навіщо виставу влаштовувати?
— Добре. Ні.
За столом на мить стало тихіше. Навіть діти відірвали очі від телефонів.
— Ти серйозно? — Андрій поставив пляшку на стіл. — Через якісь сорок тисяч будеш цирк розводити?
— Не через суму. Через те, що у вас усе давно відбувається автоматично. Дача — ваша. Погріб — ваш. Банки — ваші. Вино — ваше. І я, схоже, теж у загальному користуванні.
— Ніхто тобою не користується, — різко відрубав Андрій. — Ти сама собі це вигадала.
— Справді? Тоді нагадай, хто брав у мене шурупокрут і повернув із відірваною кнопкою?
— Він випадково зламався.
— А хто забрав дві коробки банок «на трохи» й так і не привіз назад?
— Та господи, ті банки тобі вперлися?
— Хто виніс із теплиці ящик розсади «мамі на грядку» й навіть не попередив?
Наталія стиснула губи.
— О, почався фінансово-господарський звіт.
— Бо ви розумієте тільки облік. Якщо щось не записано й не підраховано, вам здається, що цього взагалі не було.
Андрій підвівся, долив собі пива й заговорив уже інакше — сухіше, нижче, майже з погрозою в голосі:
— Послухай уважно. Ми до тебе не за подачками катаємося. Ми тебе не кидаємо. Поки твій колишній собі нове життя будує, ми поруч. А замість вдячності чуємо оце все.
Оксана глянула на брата й раптом відчула не образу, а якусь стомлену, холодну ясність. Ось воно. Найзручніша родинна зброя — назвати вторгнення турботою. Підсунути грубу руку й переконувати, що це плече підтримки.
— Ти не поруч, Андрію. Ти зверху. Це різні речі.
— Та все, годі. Наталю, налий вина. Де в неї там нормальні пляшки?
Оксана сіпнулася.
— У погріб не лізьте.
— Та облиш. Я бачив у тебе червоне, із синьою етикеткою. Відкриємо по-людськи.
— Я сказала — не треба.
— І що ти все бережеш на якийсь великий випадок? — Андрій уже рушив до дверей. — Життя зараз іде. Пити треба зараз.
— Це подарунок від Марії. Я його не відкриваю не через жадібність. Просто хочу сама вирішити, коли.
— Оксано, ти іноді так говориш, ніби цілий світ тільки й мріє щось у тебе відібрати.
Вона відповіла тихо:
— Бо дехто саме цим і займається.
Надвечір будинок був повний спеки, запаху м’яса, дитячого галасу й роздратування. Наталія таки зрізала три півонії, втиснула їх у банку з-під огірків і оголосила, що «квіти мають працювати». Максим пролив лимонад на диван. Софія впустила одну з маминих склянок. Вона тріснула майже без звуку — так само непомітно, як іноді лускає терпіння.
— Нічого страшного, — поспіхом сказала Наталія. — Це ж просто річ.
— Для вас — так, — озвалася Оксана. — У мене для вас узагалі все «просто».
— Боже, звідки в тобі стільки отрути? — спалахнула Наталія. — Сама нас приймаєш, а потім сидиш із таким обличчям.
— Я вас не запрошую. Ви просто ставите мене перед фактом.
— Ми родина! Нормальні люди радіють, коли до них приїжджають.
— Нормальні люди спершу питають, чи можна.
Та ночувати вони, звісно, залишилися. «Діти втомилися», «назад уже пізно», «та й навіщо туди-сюди мотатися». Оксана дістала постіль, розклала диван, принесла з веранди подушки. Андрій уже хропів у кімнаті, а Наталія вмивалася її дорогим гелем, який, за її словами, «просто трапився під руку». Оксана пішла на кухню й пила чай стоячи, ніби в якійсь поганій комуналці. Тільки комуналка ця була її власним домом.
Крізь тонку стіну долинали голоси.
— Кажу тобі, дотиснемо, — шепотів Андрій, але так, що чути було кожне слово. — Покричить і заспокоїться. Їй самій усе одно важко.
— Мені її настрій не подобається, — відповідала Наталія. — Минулого разу було простіше. А тепер вона за кожну банку вчепилася.
— То від нудьги. У неї, крім городу, нічого немає. Я Олександрові вже сказав, що в серпні можна сюди на вихідні з компанією.
— Ти здурів? Навіть не спитавши?
— Та вона не відмовить. Куди їй подітися. Поламається трохи й пустить. Їй же головне показати, що вона тут важлива.
— Тільки дивись, не бовкни знову про гроші. Спочатку треба м’якше. І ще… якби вона погодилася на тимчасову реєстрацію, нам зі школою Софії було б набагато легше.
Оксана поставила чашку так різко, що чай хлюпнув на стіл. Отже, ось куди тягнулися корені цього нав’язливого «ми ж свої». Не просто шашлики. Не просто свіже повітря для дітей. Їм потрібен був її будинок — як ресурс, як адреса, як безплатна площа, як зручне тло для їхнього життя.
Оксана не йшла спати майже до третьої ночі.
