— Ти вже зовсім знахабніла? — Артем навіть очей від телефона не підвів, коли Оксана пройшла повз нього з сумкою на плечі. — І куди це ти зібралася?
Вона завмерла в передпокої. Долоня вже торкнулася дверної ручки. За вікном грудневий вечір давно провалився в ніч, а в їхній квартирі світилася лише кухня — тьмяним, жовтуватим світлом старої лампи, яку Артем обіцяв замінити ще в жовтні.
— Я до Марії. Ми ж домовлялися… — почала Оксана, та він нарешті відірвався від екрана й різко урвав її.
— Та начхати мені на твій салон краси! Спершу накриєш стіл для маминих гостей, а тоді вже йди, куди заманеться! — прошипів він так крижано, що Оксана мимоволі прибрала руку з ручки.
Салон краси. Він завжди вимовляв це саме так — із насмішкою, протягуючи слова, ніби йшлося про якусь дитячу забавку. А для Оксани ця справа за останні пів року стала майже всім: вона відкладала гроші зі своєї бухгалтерської зарплати, витрачала вечори на підрахунки, жила надією. Марія вже підшукала приміщення, у понеділок вони мали підписувати договір оренди. Здавалося, до мети лишився один крок.
— Артеме, ми ж домовилися ще тиждень тому! Я не знала, що твоя мама…
— Тепер знаєш, — кинув він і підвівся з дивана. Великий, важкий, у розтягнутій футболці з плямою від кетчупу, він підійшов ближче, і Оксана вловила різкий запах пива. — Буде дванадцять людей. Мама годину тому подзвонила: сказала, що Наталія з родиною приїде, Максим із дружиною, ще тітка Світлана… Коротше, готуй стіл. Салати, закуски, усе як треба. Ти й сама розумієш.
Дванадцять гостей. У середу. За три дні до вихідних. Саме тоді, коли вона працює до восьмої вечора, коли ще треба купити продукти, приготувати їжу й довести до ладу цю вічно захаращену квартиру. Оксана стиснула ремінець сумки так міцно, що шкіра неприємно скрипнула під пальцями.
— Артеме, я не можу скасувати цю зустріч. Вона справді важлива. Якщо до п’ятниці не внесемо завдаток, приміщення віддадуть іншим.
Він криво посміхнувся. Саме криво — так, ніби вона щойно сказала якусь неймовірну дурницю.
— Ти серйозно вважаєш, що твій салончик важливіший за сім’ю? Мама спеціально всіх збирає, хоче оголосити… — він раптом замовк, але Оксана встигла це помітити. Побачила і те, як він урвав фразу на пів слові, і те, як поспіхом змінив тему. — Одне слово, це не твоя справа. Стіл накриєш — і крапка.
Вона стояла посеред передпокою, все ще тримаючись за сумку, а всередині повільно, важко переверталося щось болюче. Таке траплялося вже не вперше за останні місяці. Якщо бути чесною — не вперше за останній рік. Артем змінювався. А може, просто перестав прикидатися? Колись він бодай робив вигляд, що чує її. Колись просив вибачення, коли зривався. Тепер не лишилося навіть цього.
— Добре, — ледь чутно промовила вона й зняла сумку з плеча.
Артем задоволено кивнув і повернувся до дивана. Узяв пульт, увімкнув якесь розважальне шоу, засміявся з чужих жартів і зробив ковток пива просто з бляшанки. Оксана тим часом зайшла на кухню й витягла телефон.
«Маріє, вибач, сьогодні не вийде. Можемо завтра зідзвонитися?»
Відповідь прийшла майже одразу: «Оксано, це вже втретє за місяць. Що у вас там відбувається?»
Що відбувається? Оксана підвела очі до вікна. За склом мерехтіли вогні вечірнього міста; десь там люди жили власним життям, зустрічалися, сміялися, будували плани. А вона стояла на кухні в махровому халаті, який Артем зневажливо називав «бабським», і не мала жодного чесного пояснення для подруги.
«Усе нормально. Просто дуже втомилася. Завтра точно побачимося».
Вона поклала телефон на стіл і відчинила холодильник. Майже порожньо. Отже, доведеться йти до магазину. Дванадцять людей. Салати, закуски, гаряча страва. Може, приготувати щось м’ясне? Свекруха любила жульєн, хоча щоразу знаходила, до чого прискіпатися: то гриби не такі, то сир плавиться не так, як треба.
— Оксано! — гукнув Артем із кімнати. — Пиво ще є?
— Немає! — відповіла вона голосніше, ніж хотіла.
— То збігай у магазин!
Оксана промовчала. Просто дістала з шафи блокнот і почала складати список. Курка — три тушки. Картопля — кілограми три. Морква, цибуля, майонез, яйця… Суми самі складалися в голові: вийде десь п’ять тисяч гривень. Може, навіть шість. А на картці в неї якраз лишалося шість із половиною тисячі до зарплати.
