Саме ті гроші вона збиралася відкласти на перший внесок за обладнання.
Оксана заплющила очі. У скронях гуло так, ніби там хтось дрібно й уперто стукав молотком. І раптом, зовсім недоречно, перед нею спалахнув спогад: їхнє весілля. Серпень, чотири роки тому. Артем тоді читав їй власні вірші — незграбні, трохи смішні, але до болю зворушливі. Казав, що носитиме її на руках. Обіцяв, що вони завжди будуть разом, однією командою.
Командою… Як же гірко це тепер звучало.
— Оксано, ти мене взагалі чуєш?! — гаркнув він уже роздратовано.
Вона розплющила очі й тихо відповіла:
— Чую. Сходжу.
Накинула куртку, поспіхом узула кросівки, вхопила сумку й картку. У під’їзді тягнуло вогкістю та застарілим тютюновим димом. Ліфт, як завжди, не працював. Довелося спускатися сім поверхів пішки — повз обмальовані стіни, повз двері, за якими якась жінка зривалася криком на дітей.
Надворі щипав холод. Оксана йшла швидко, майже бігла до цілодобового магазину на розі. Повз неї мчали автівки, сміялися компанії молоді, хтось фотографувався біля сяйливої ялинки. Місто вже жило передчуттям Нового року, готувалося до свята. А в її голові крутився лише перелік: пиво, курка, картопля…
У крамниці було задушливо й надто яскраво. Вона швидко накидала потрібне в кошик, підійшла до каси. На табло висвітилася сума — шість тисяч триста. Картка спрацювала. На рахунку лишилося двісті гривень.
Двісті гривень до двадцять сьомого грудня.
Коли Оксана повернулася додому, Артем уже спав на дивані. Розкинувся, тихо похропував, телефон лежав у нього на грудях. Телевізор досі щось монотонно бурмотів у порожню кімнату. Вона занесла пакети на кухню, вимкнула світло у вітальні й обережно причинила двері.
Потім сіла за стіл, дістала телефон і написала Марії: «Не сердься на мене. Я все поясню».
Хоча пояснювати, по суті, було нічого. Точніше — було забагато всього. І починати вона боялася, бо варто було лише зачепити першу нитку, як усе посипалося б. Той крихкий картковий будиночок, який вона вперто підтримувала останні місяці, розвалився б остаточно.
Оксана опустила голову на складені руки й так і завмерла за кухонним столом. У порожній кухні капав кран, у холодильнику миготіла лампочка, а тиша здавалася густою й важкою. Завтра настане новий день. Потім ще один. А в середу прийдуть гості, і вона усміхатиметься, носитиме салати, підливатиме напої. Свекруха неодмінно кине якусь шпильку про зачіску чи сукню. А Артем сміятиметься разом з усіма.
Бо так було завжди.
Уранці він пішов рано. Грюкнув дверима й навіть не попрощався. Оксана лежала, втупившись у стелю, і слухала, як у під’їзді поступово стихають його кроки. На телефоні було сьома. Можна було б поспати ще годину, але сон уже не повертався.
Вона підвелася, поставила чайник. У мийці височіла гора посуду після вчорашньої вечері — Артем, звісно, нічого не помив. Оксана машинально намилювала тарілку, коли задзвонив телефон. Номер був незнайомий.
— Алло?
— Оксана Сергіївна? — почувся чоловічий голос, чужий, із ледь помітним акцентом. — Мене звати Дмитро. Я телефоную щодо вашого чоловіка.
Серце в неї провалилося кудись униз. Аварія? Лікарня? У голові миттєво виникли найстрашніші картини — так уже працює свідомість, коли о сьомій ранку дзвонить незнайома людина.
— Що сталося? — ледь видихнула вона.
— Нічого небезпечного. Я просто хотів вас попередити… особисто. — Він замовк на мить. — Ваш чоловік має стосунки з моєю дружиною. Уже чотири місяці.
Оксана стояла з мокрою губкою в руці й не могла вимовити жодного слова. Усередині все спорожніло. Біла, дзвінка порожнеча розлилася в голові.
— Ви мене чуєте? — обережно запитав чоловік.
— Так, — прошепотіла вона. — Я… Звідки ви це знаєте?
— Знайшов їхнє листування. Після Нового року вони збираються з’їхатися. Артем пообіцяв їй, що в січні розлучиться з вами. Сказав, що вже все вирішив.
Губка вислизнула з пальців і глухо впала в раковину. Оксана вчепилася рукою в край столу.
— Хто вона? — запитала вона, і власний голос здався їй чужим.
— Наталія. Подруга вашої свекрухи.
Наталка. Та сама Наталка, яка мала приїхати в середу. Та, заради якої Оксана мусила накривати стіл на дванадцять людей. І раптом вона засміялася — різко, нервово, майже істерично, не маючи сили зупинитися.
— З вами все гаразд? — стривожено озвався Дмитро.
— Так, — відповіла вона крізь цей недоречний сміх. — Просто… він наказав мені готувати вечерю для неї. Для них усіх. Розумієте?
— Розумію, — тихо сказав Дмитро. — Саме тому я й подзвонив. Не хотів залишати вас у невіданні.
