— Ти вже геть знахабніла? — Дмитро навіть не відірвався від телефона, коли Наталія, перекинувши сумку через плече, пройшла повз нього до виходу. — І куди це ти намірилася?
Вона завмерла в передпокої. Пальці вже торкнулися дверної ручки. За вікном грудневий вечір давно перетворився на темну ніч, а в квартирі світилася лише кухня — тьмяним жовтуватим світлом старої лампочки, яку Дмитро обіцяв замінити ще в жовтні.
— Я до Оксани. Ми ж домовлялися… — почала Наталія, але він різко перебив її, нарешті піднявши очі від екрана.
— Мені начхати на твій салон краси! Спершу накриєш стіл для маминих гостей, а потім котися, куди заманеться! — процідив він таким крижаним тоном, що Наталія мимоволі відпустила ручку.
Салон краси. Він щоразу вимовляв ці слова з насмішкою, розтягуючи їх так, ніби йшлося про якусь дитячу забавку. А для Наталії це вже пів року було майже всім: заощадження із зарплати бухгалтерки, вечори після роботи, сили, мрії, надія на інше життя. Оксана вже підшукала приміщення, у понеділок вони мали підписати договір оренди. Здавалося, залишився один крок.
— Дмитре, ми про цю зустріч домовилися ще тиждень тому. Я ж не знала, що твоя мама…
— Тепер знаєш, — відрізав він.
Дмитро підвівся з дивана. Великий, важкий, у розтягнутій футболці з плямою від кетчупу. Він підійшов ближче, і Наталія відчула різкий запах пива.
— Буде дванадцятеро людей. Мама годину тому подзвонила. Сказала, що приїде Людмила з родиною, Сергій із дружиною, ще тітка Світлана… Коротше, готуй стіл. Салати, закуски, усе як треба. Ти й сама знаєш.
Дванадцять гостей. У середу. Посеред тижня, коли в неї самої робочий день до восьмої вечора, коли ще треба купити продукти, наготувати, прибрати цю вічно захаращену квартиру. Наталія сильніше стиснула ремінець сумки, і шкіра неприємно скрипнула під пальцями.
— Дмитре, я не можу скасувати зустріч. Це справді важливо. Якщо до п’ятниці не внесемо завдаток, приміщення віддадуть іншим.
Він криво посміхнувся. Саме криво — так, ніби вона щойно сказала неймовірну дурницю.
— Ти серйозно вважаєш, що твій салончик важливіший за сім’ю? Мама спеціально всіх збирає, хоче оголосити… — він раптом урвався, але Наталія встигла це помітити. Помітила і те, як він затнувся на півслові, і як поспіхом перевів розмову вбік. — Загалом, тебе це не стосується. Накриєш стіл — і крапка.
Вона стояла в передпокої, досі тримаючись за сумку, а всередині повільно переверталося щось важке й холодне. Таке траплялося не вперше за останні місяці. Якщо бути чесною — не вперше за останній рік. Дмитро змінювався. А може, просто перестав прикидатися. Колись він бодай удавав, що чує її. Колись просив вибачення, коли зривався. Тепер не залишилося навіть цього.
— Добре, — майже пошепки промовила Наталія й зняла сумку з плеча.
Дмитро задоволено кивнув, ніби питання було вирішене остаточно, і повернувся до дивана. Узяв пульт, увімкнув якесь розважальне шоу й почав реготати з жартів, запиваючи сміх пивом просто з бляшанки.
Наталія мовчки зайшла на кухню та дістала телефон.
«Оксано, вибач, сьогодні не вийде. Завтра зідзвонимося?»
Відповідь прилетіла майже одразу:
«Наталю, це вже третій раз за місяць. Що сталося?»
Що сталося? Наталія глянула у вікно. За склом мерехтіли вогні вечірнього міста. Десь там люди жили своїм життям: зустрічалися, сміялися, планували майбутнє. А вона стояла на кухні в махровому халаті, який Дмитро називав «бабським», і не знала, що написати подрузі.
«Усе нормально. Просто втомилася. Завтра точно побачимось».
Вона поклала телефон на стіл і відчинила холодильник. Майже порожній. Отже, доведеться йти до магазину. Дванадцятеро людей. Салати, закуски, гаряча страва. Може, приготувати щось м’ясне? Свекруха любила жульєн, хоча щоразу знаходила, до чого причепитися: то гриби не такі, то сир погано тягнеться, то соус вийшов не тієї густини.
— Наталю! — гукнув Дмитро з кімнати. — Пива більше немає?
— Немає! — озвалася вона.
— Збігай у магазин!
Наталія нічого не відповіла. Лише витягла з шухляди блокнот і почала складати список. Курка — три штуки. Картопля — кілограми три. Морква, цибуля, майонез, яйця… У голові самі собою складалися суми: вийде приблизно п’ять тисяч. Може, й шість. А на картці якраз лишалося шість із половиною тисяч до зарплати.
